Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

в Києві все живе, всі християнські храми. Відомо, як ленін­ський емісар Муравйов побивав снарядами і розстрілював «ма­терь» під час громадянської війни. Відомо, з якою заповзятливістю сталінський емісар Постишев з допомогою вибухівки пустив у повітря собори тисячолітньої християнської релігії «матери». Не менш успішно «обустраивал» Росію в серці «матери» Лазар Каганович. А тепер «как нам обустроить Россию»? І дехто доду­мується до того, що порятувати імперію можна, відновивши істо­ричну минувшину і перенісши столицю з Москви до Києва, а новітню модернізовану імперію назвавши Київською Руссю. Бідна «матерь»: якби реалізувалась подібна маячня — в голові у «матери» не зосталося б навіть надії на воскресіння.

По-різному цивілізуються народи, а от чи можна сказати про нашого великого північного сусіда, що він цивілізувався? Сумні­ваюся. А чи він, як і колись, зостався ловецько-бродячим наро­дом? Мабуть, так. Ось як про свій ловецько-бродячий народ пи­сав російський прозаїк Артем Веселий у романі «Гуляй Волга», де йдеться про Єрмака — завойовника Сибіру.

«Закормили, задарили Строгановы казаков. Разделившись на малы отряды, несли казаки по острожкам сторожевую службу и показывали свою казачью правду .

Бунтовали на Каме черемисы и башкирцы, задавленные непо­сильным ясаком. Казаки к ним сплавали — самых пущих перевеша­ли, остальных всяко настращали и обложили двойной данью.

Таясь, как волк, по чащобам, приходил под Чусовской городок и под Сылвенский острожок мурза Бегбелий с вогулами и остяка­ми. Казаки тех налетчиков перебили из головы в голову, а самого Бегбелия поймали и в земляной тюрьме ему жить указали.

Украдом, пустясь на многие хитрости и козни, приходил под Пермь мурза Кихек с тюменскими татарами и косвинскими зы­рянами. Казаки и этих находцев переловили, перебили, а самого Кихека сотник Черкиз застрелил на приступе в припор ружья.

Согнали казаки с дедовых стойбищ иранских и сылвенских татар и остяков. Строгановы на тех землях расселили своих людей, приставив их к соляному и пашенному делу.

Жители одного лесного аула не захотели уходить с обжитых мест и, усоветовавшись, нарыли земляные норы, укрепя их жер­дяными подпорами, и спрятались туда со всеми животами и со всем имением своим. К храбрующим казакам жители выслали одетого в смертную одежду древнего старика, он пал на колени и сказал:

Мы живем тут с искони веков и крепко привержены к бо­лотам, к лесам и травным удолиям своим...

Казаки дивились тишине точно вымершего аула и стали вы­спрашивать старика, много ли у них богатства и куда попрята­ли девок.

...в озере рыбу ловим, по лесам зверя бьем, тем и кормимся. Мы злодействуя не ходили на войну, и к нам злодействуя никто не приходил войною.

Иван Задня-Улица опрокинул его пинком, — носок сапога Ива­нова был окован медью, — и взревел:

Глаза нам не отводи! Кожи, где чего есть!

Старик бормотал свое:

Обираем по лесу дикий мед да лубья дерем, смолу гоним да пиво варим, молимся...

Илюшко Чаграй за волосы поднял его с земли.

Сказывай, коли хочешь жив быть, где ваши девки, где зве­робойная снасть, где всякая хурда-мурда?

Посол понял, что кротостью их не возьмешь, и начал пле­ваться, ругаться и выкрикивать заклятья и наговоры косвинских и кондинских колдунов:

Захлебнуться бы вам своими грехами, горячие угли вам в гла­за, сосновые иглы в печень, в кости ломота!.. Тьфу, тьфу, тьфу!.. Камни и пеньки вам и брюхо, муравьи с семи полей в глаза, рак в бороду! Тоскою, как дымом, да застит и разъест глаза ваши!

Ну, будя, старый, шуметь, — сказал Чаграй и, накинув ему веревку на шею, повел к сосне.

Старик подал условный свист, и лесные жители, возрыдав, вышибли жердяные подпоры и погребли себя под землю со всеми животами и со всем имением своим».

Дуже цікавий цей роман «Гуляй Волга» Артема Веселого, де один з героїв каже; «Мы народы гулевые, народы тертые, не лю­бим на одном месте сидеть». Цікавий цей роман і сьогодні. Чи щезли ловецько-бродячі інстинкти? Ні, не щезли. Але в зовсім іншу історичну ситуацію потрапила сама ловецько-бродяча імпе­рія, що розпадається, як її змушують розпадатися інші народи. Які, коли їх завойовували, приречені були на своїй рідній землі чаїтися, «как волк по чащобам». Яким вказували жити в «земля­ной тюрьме». Яких стріляли «в припор ружья». Бо ж хоч в різних місцях одної шостої земної кулі перманентно чинилась націо­нальна наруга, а в комуністичному лексиконі — скріплювалася інтернаціональна дружба («самых пущих перевешали, остальных всяко настращали и обложили двойной данью»), бо ж хоч постій­но відбиралася в цих народів «всякая хурда-мурда», але вони, четвертовані й колесовані, таки не захотіли вмерти, помагаючи «народам гулевым» ще й своїм самогубством («и лесные жители, возрыдав... погребли себя под землею со всеми животами»), а тепер, при кінці двадцятого століття, захотіли стати самі собою («мы живем тут с искони веков и крепко привержены к болотам, к лесам и к травным удолиям своим»). Захотіли повернути собі національну гідність і національну гордість (бо ж притаманні ці риси не тільки «великоросам»), захотіли відродити культуру, дер­жавність (а таки ж була українська державність — і ще в ті часи, коли самого російського народу в зароді не було, коли росій­ською державністю й не пахло, коли московського князівства ніякі волхви-оракули провістити не могли).

Чи властиві народам — великим і малим — національний со­ром і національна спокута? А чи вже коли є «національна гор­дість великоросів», то вона геть чисто виключає і сором, і спо­куту?

Те, що російські патріоти називали і називають «єдиним євразійським простором» (себто Росією, себто Радянським Сою­зом) — це в різні часи загарбані Російською імперією землі, дер­жави й народи на неоглядних просторах від Балтійського моря й до Тихого океану, від Півночі й до Паміру! Скільки розтопта­но народів, традицій, культур, державних утворень — розтоп­тано на довгі віки безнадії і відчаю. Та ще ж і сплюндровано природне середовище, в якому жила незчисленна кількість на­родів, народностей, племен: зброєю і смертю відбиралася «вся­ка хурда-мурда» (золото, алмази, красний звір, червона риба і т. д.) й віддячувалося споюванням, виродженням, повною втра­тою історичної перспективи. І не тільки в давнину, а й тепер: варто лише порівняти чотири острови Курильської гряди, що зазнали радянської окупації з поблизькими японськими остро­вами, або ж згадати, якою була Пруссія (Столипін мав її за мо­дель для реформ у Росії) і якою стала на її місці Калінінградська область (щось не чути, щоб хтось її брав за модель для реформ у будь-якій з країн СНД) .

Прекрасний російський поет Максиміліан Волошин, який жив у Криму й дуже любив цей край, писав