Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

церкви или с образом прав­ления и духом государственных учреждений». У цьому драконів­ському наказі, скажімо, замість учення православної церкви на­писати учення марксизму-ленінізму, а замість духу державних закладів написати радянська влада й комунізм — і ми один до одного побачимо одну й ту саму машину терору й нищення будь- яких проявів вільної думки в ім'я самодержавства, тобто саме такого, а не якогось іншого «величия России».

Росія була країною рабів, а ми сьогодні — раби рабів.

Літератор князь П. Вяземський писав літератору декабристу М. Тургеневу у 1818 році з Варшави: «...мы на все смотрим, ни во что не всматриваемся. Черт знает, чем мы заняты! Нам все как будто недосужно. Поглядишь на нас, подумаешь, что мы думаем думу: ничего не бывало. На нас от рождения нашел убийствен­ный столбняк: ни век Екатерины, со всею уродливостью своею, век, много обещавший, ни 1812 год — ничто не могло нас расше­велить. Пошатнуло немного, а тут опять эта проклятая медузина голова, то есть невежество гражданское и политическое окаменило то, что начинало согреваться чувством».

П. Чаадаев у «Автобиографическом введении» (1878) писав: «Гоголь, хотя и малорос, то есть человек осторожный и себе на уме, бывал подчас чистокровный великорос, то есть кидался в крайности... Мы любим напролом и наудалую. Запой русскому человеку есть не только физическая болезнь, она и нравствен­ная. Мы почти все делаем запоем, и дурное, и хорошее. Проспав­шись и отрезвившись, мы не отвечаем за сказанное и сделанное нами в припадке своем».

Хтось, може, й захоче посперечатися з П. Чаадаєвим, спро­стувати, навести контраргументи (мовляв, що це за таке безза­стережне твердження — і від свого імені, і від імені народу, й від імені інтелігенції — «мы почти все делаем запоем, и дурное, и хорошее. Проспавшись и отрезвившись, мы не отвечаем за сказанное и сделанное нами в припадке своем»), та мені спе­речатись не хочеться, а хочеться згоджуватись, бо так було — й не змінилося.

XIII. Філософ Карл Ясперс, котрому, як відомо, так багато завдячує післявоєнна Німеччина за своє постання економічного і культурного фенікса з мертвого попелу гітлерівського тоталіта­ризму та за сьогоднішнє своє становище в «народів вольнім колі», говорив про те, що «завданням є те, що народи, які вже не такі неосвічені, ставали б якомога розсудливішими, розумнішими, відповідальнішими. Над цим працюють письменники і публіцис­ти, а також і філософи — щоправда, не дією, а радою». Народ не може стати народом-філософом, так само цілі народи не можуть стати народами-філософами, а хіба б цього — неможливого! - не хотілося б? І в такому разі відбулося б якнайповніше злиття філософії з політикою, а політики з філософією, бо таке їхнє поєднання було б найоптимальнішим для історії, яка сьогодні твориться на живу — й дуже часто криваву — нитку. На жаль, політики — не такі вже й філософи, далеко не філософи, політики-державці хворі якщо не на всевладдя, то на прагнення все­владдя, яке позбавляє їх відповідальності, а мова про контроль над ними — лише словоблуддя і демагогія для тих, хто не вміє чи не хоче бачити й чути. Чи можна сказати, що народ український чи російський є народами-філософами? Чи можна сказати, що в президентові Б. Єльцині щасливо поєднався політик і філософ? Де ж таке скажеш, коли його філософськими постулатами є бом­би, ракети, смерть дітей і матерів, пролита кров чеченського на­роду, і цією кров'ю він нажлуктується в якомусь параноїдальному запої, й ніхто не здатен зупинити його, а сам він тим більше не здатен зупинитися... І в якій ролі тоді виступає світ, і в якій ролі виступаємо ми — як свідки, як мимовільні співучасники апокаліптичної вакханалії, і якою мірою ми політики чи філосо­фи, або ж політики-філософи?.. І як тут не згадати безсмертного Тараса, його безсмертне слово — «Кавказ»:

Й серце розбиває.

Розбиває,та не вип'є

Живущої крові, —

Воно знову оживає,

І сміється знову!

Але скільки можна пити оту чеченську кров? Майже два століття. Чи це вже похмілля, яке не минає, бо ніколи не мине? А після гарячої чеченської крові чиєю ще гарячою захочеться впитись, бо ж не можна обірвати безперервний процес криваво­го похмілля?

XIV. 4 листопада 1908 року О. Блок у вірші «Россия» писав:

Россия, нищая Россия,

Мне избы серые твои,

Твои мне песни ветровые —

Как слезы первые любви!

Тебя жалеть я не умею

И крест свой бережно несу...

Какому хочешь чародею

Отдай разбойную красу!

Пускай заманит и обманет, —

Не пропадешь, не сгинешь ты,

И лишь забота затуманит

Твои прекрасные черты...

Отже, як пише поет, «какому хочешь чародею отдай разбой­ную красу... пускай заманит и обманет, — не пропадешь, не сги­нешь ты». Знаємо, всяким «чародіям» віддавала вона свою «роз­бійну красу». Знаємо, заманювали й обманювали, та ще ж річ і в тому, що вона сама собі на голову кликала всілякого штибу заманювачів та обманювачів, така вже її особливість, що зі свого нут­ра народжувала їх — і хіба це не було перманентним станом її пропадання і вічно триваючим станом її загибелі? Й так само, здається, сьогодні відбувається, що на авансцені її новітньої іс­торії, як завжди, є гострий попит на її «розбійну красу», й фалан­гу цих заманювачів та обманювачів вона спородила зі свого живородящого лона, й укотре ми є свідками її розкладу й руйнації, які... комусь хотілося б сприймати за нове становлення, бо ж за­вжди хочеться сподіватися цього конструктивного становлення, прогресу... але чи ідея нового прогресу знову не обернеться ідеєю викривленого, спотвореного прогресу, й вираз доброзичливого очікування на наших обличчях не перетвориться на конвульсій­ну гримасу жаху та болю?

1995

ВСЯКА ХУРДА-МУРДА- АБО Ж

ЧИ СТАМБУЛ - СТОЛИЦЯ РОСІЇ?

У цій статті, як пересвідчитеся, не обійтися без цитат, бо, власне, підбір цитат і складає суть статті «Всяка хурда-мурда...».

Відомо, «великий пролетарський письменник» М. Горький казав про свій народ, що це «народ злодіїв, волоцюг і розбишак». Очевидно, йому для такої прискіпливої рентгеноскопії рідного народу давала підстави як обізнаність з побутом, так і з ближ­чою, дальшою й зовсім далекою історією: побут був як дзеркало історії, а історія була як дзеркало побуту, що нічим не відрізня­лися одне від одного.

Воістину багатостраждальний Київ - «матерь городов рус­ских»! Відомо, якого сплюндрування і знищення зазнала «ма­терь» від засновника Москви київського князя Юрія Долгоруко­го. Відомо, то князь суздальський Андрій Боголюбський піддав «матерь» ще жахливішій вівісекції, коли його озвірілі орди нищи­ли