Леді Африка - Пола Маклейн
— Доброго дня, — вкрадливо привітала нас вродлива струнка жінка, що лежала на ковдрі.
Вона сіла, схрестила ноги й поправила капелюха. Це була Нора Гордон, а поряд — її новий чоловік Чарльз, — блідий, чорнявий, підтягнутий шотландець, якого кілька років тому покинула сама Ідіна. Зараз вони всі здавалися близькими друзями, яким цілком комфортно одне з одним, а також із Френком, який ще не закінчив першого напою, а вже дістав свою коричневу оксамитову торбинку.
— О, Френку, любий, — сказала Ідіна. — Ось чому ми тебе запросили. Ти маєш найкращі іграшки.
— І добрий смак на жінок, — докинув Джосс і простягнув руку до торбинки.
— Чудовий у тебе вигляд, — звернулася до мене Ідіна. — І все ж таки не розумію, на що він тебе зловив. Нічого особистого, Френку.
Вона повернулася до нього з усмішкою в примружених очах:
— Ти ж точно не принц з казки.
— Френк був мені добрим другом.
— Що ми робили би без друзів?
Ідіна відкинулася на спину, підігнула коліна. Її схожа на саронг[31] сукня ковзнула й оголила бліді ноги.
— Ти біла, мов лілія! — вигукнула Нора. — Чому не підсмажуєшся тут, як усі інші?
— Вона вампір, — розсміявся Джосс. — У її в жилах зовсім нема власної крові — лише чужа, а ще віскі.
— Твоя правда, мій леве, — промуркотіла вона. — Ось чому я житиму вічно.
— Допоки не залишиш мене, — Джосс нахилився над кокаїновою доріжкою на таці. Він узяв скручений у рурочку папір і смачно затягнувся.
Ми лежали під кронами дерев, поки тіні побільшали, а світло стало золотим, а тоді пішли перевдягнутися до вечері.
Кімната, приготована для мене та Френка, була вся в килимах, коциках, уставлена вибагливо розписаними антикварними меблями.
Ліжко було масивне, а на двох круглих подушках лежали складені шовкові піжами — подарунки від Ідіни.
— Я ж казав тобі про піжаму, — мовив Френк, скидаючи свої вельветові штани. Ноги в нього були товсті, над шкарпетками стирчало густе волосся. — Вони нічого, правда ж? Здається, ти трохи налякана.
— Вони якісь легковажні. Для них усе розвага, особливо люди. Я не дуже це розумію.
— Можливо, якщо тобі випити більше, ти розслабишся.
— Не хочу втрачати голову.
— Тоді нічого не можна вдіяти, — він розсміявся. — А могла б розважитися.
— Зі мною все гаразд, — запевнила я, бажаючи закрити це питання і мріючи про те, щоб цей день якомога швидше скінчився.
Я вже скотила панчохи та скидала вологий бюстгальтер, як двері без стукоту відчинилися. Це був Джосс.
— Привіт, любі.
Його обличчям розпливлося в дружній усмішці.
— У вас є все необхідне?
Я відчула, як напружилася моя спина, та стрималася, щоб не прикритись. Така скромність здавалася б тут надмірною.
— Так, дякуємо.
— Ідіна хоче сказати тобі щось перед вечерею, Берил. Її кімната — вниз коридором, останні двері праворуч.
Він підморгнув та вийшов. Я кинула на Френка роздратований погляд.
Він знизав плечима та почав застібати кістяні ґудзики на своїй піжамі. Я бачила, що він п’яний: про це свідчили важкі рухи. Мене опанували мовби вже забуті відчуття, неначе мені з’явився привид. Френк зовсім не був схожий на Джока, але мені все одно не хотілося бачити його в такому самому стані.
— Ти ж не можеш на нього ображатися, — сказав Френк.
— Не можу? Тоді, може, образитися на тебе?
— Якась ти дратівлива.
Він підійшов і потягнувся до мене.
— Будь ласка, Френку.
Я відсторонилася.
— Це лише одна вечеря. Ми поїдемо завтра, якщо хочеш.
— Тут ніхто не працює. Не можу собі навіть уявити, на що вони витрачають вільний час.
— Гадаю, якщо в тебе достатньо грошей, можна розважатися вічно.
— Робота потрібна не лише для того, щоб сплачувати рахунки, — мене здивувало власне завзяття. — Вона сприяє розвитку.
— Тобі справді треба випити, — сказав він, повертаючись до дзеркала.
Кімната Ідіни була втричі більша за нашу, з розлогим ліжком, застеленим шовковистим хутром. Над ним висіло дзеркало в позолоченій рамі. Я ніколи такого не бачила.
— Я тут, — проспівала Ідіна з ванної.
Я знайшла її у величезній темно-зеленій оніксовій ванні. Її до підборіддя вкривала піна, запашна вода парувала.
— Тобі личить, — кивнула вона на піжаму. — Подобається?
— Вона чудова, дякую.
Я відповіла надто холодно й зрозуміла це з того, як вона глянула на мене та потягнулася до гладенького чорного мундштука, мокрими пальцями запалила сірника.
— Ти не ображаєшся за те, що я сказала тоді про Френка?
— Усе гаразд. Я просто втомилася.
Вона приклала до губів мундштук і випустила хмарку диму, не зводячи з мене погляду.
— Я не хотіла б бути білявкою, — сказала вона, — але тобі дуже личить цей колір.
— У мене кінська грива, — я підняла й відпустила пасмо. — Хоч би що я робила, ніколи не лежить як слід.
— І все-таки має ефектний вигляд.
Вона знову затягнулася сигаретою, рукою розігнала дим.
— І очі в тебе гарні — схожі на скалки блакитного скла.
— Тепер мені теж потрібно описати ваші риси?
— Я кажу тобі компліменти, люба. Здається, тобі подобається, коли це роблять чоловіки.
— Не дуже, якщо це не той чоловік, який подобається мені.
— Продовжуй, — сказала вона, сміючись. — Я страх як зголодніла без нескромності.
— Може, вам слід частіше вибиратися до міста.
Вона знову розсміялася, ніби я поводилась не як справжня сучка, а потім спитала:
— У кого ти закохана?
— Ні в кого.
— Справді? Думаю, це міг би бути Деніс Фінч Гаттон.
Вона вигнула брову, очікуючи моєї реакції. Я б померла, але не потішила її цим.
— Ти не вважаєш, що Карен до нього занадто вимоглива? Бідолашна Танні... як вона зітхає, коли він їде.
—
