«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний

хто інший, як Іцхак Ребіш. На голові він мав (до болю знайомого крою) темно-синю польську поліційну шапку. Але замість хижого польського орла на шапці блищала бляха з «Маген Давид». Ще там виднілися три латинські літери «J.O.L.», що розшифровувалися як «Jüdische Ordnungdienst Lemberg». До правого Іцикового зап'ястя петлею була прикріплена, як і в польських поліцаїв, довга гумова палиця. Лівий рукав Іцика оперезувала особлива пов'язка не білого, а жовтого кольору, де, крім обов'язкової зірки Давида, була відбита ще німецька печатка зі свастикою. Щоб зберігати пов'язку в елегантній чистоті, Іцик акуратно обгорнув її прозорим целофаном. Одяг він носив цивільний -мундирів єврейським поліцаям німці не видавали. Проте Іцик, для кращого уподібнення до поліцая, підперезався широким армійським ременем польського зразка. Дотримуючись моди польської поліції, Іцик взувся у високі чоботи. У більш-менш схожий спосіб одягалася більшість єврейських поліцаїв. Підійшовши до нас, Іцик застебнув під бородою тонкий чорний ремінець від шапки, підніс до лискучого дашка руку, на якій теліпався гумовий кийок, як це робили польські поліцаї, і замість грізного наказу, удавано суворим тоном сказав нам щось кумедно-веселе. Ми дружно засміялися. Євреї на ту пору ще не втратили до решти вміння жартувати.

Єврейська поліція у Львові була організована за розпорядженням гітлерівців, а точніше — ґестапо (Geheime Staats Polizei), при національному єврейському представництві — Юденрат (Єврейська рада). Юденрат мав розгалужену організаційну структуру, нібито якийсь окремий автономний уряд. Його діяльність охоплювала і регламентувала життя єврейської спільноти у всіх її проявах. Ні українцям, ні полякам окупанти не дозволяли мати такі власні національні представництва. Втручатися у діяльність Юденрату ніхто, крім ґестапо, не мав права.

З утворенням Юденрату німці відокремили єврейську спільноту від так званого «арійського» населення, тобто від українців та поляків, адміністративно. Перед тим запровадженням обов'язкової нарукавної пов'язки з зіркою Давида німці відокремили євреїв від решти львів'ян за національним ознакуванням.

Незабаром окупанти стали відокремлювати львівських євреїв територіально. Всі ті та інші заходи були результатом продуманої, чітко спланованої, методичної німецької програми ізоляції євреїв від решти львівського населення. Представники, за націонал-соціалістичними гітлерівськими поняттями, нижчої раси -українці і поляки — в плануванні та організації антиєврейських починів саме через це ніякої участі не могли брати.

У щоденній мові львів'ян щоразу з'являлися нові, породжені реаліями німецької окупації слова та поняття. Поряд з новомодними словами «Арбайтсамт», «Юденрат», «аусвайс» та іншими у жовтні-листопаді 1941 року набрало стрімкого поширення нове, італійське за походженням, окупаційне слово — «ґетто». Словом «ґетто» в середньовічні часи називали відокремлений єврейський квартал міста. Німецькою мовою такий квартал носив назву «Judisches Wohnbezirk». Українською офіційно перекладався як «Жидівська мешканева дільниця» і так само тотожно польською мовою. Проте у повсякденному усному вживанні звучало лише коротке звучне слово «ґетто».

Утворення ґетто прямо або опосередковано зачіпало багатьох, якби не сказати всіх, мешканців Львова. Оприлюднене окупантами оголошення про створення окремої єврейської дільниці читали і перечитували всі львів'яни. На території дистрикту Галичина державною мовою була лише німецька. Для полегшення спілкування окупаційної адміністрації з тубільним населенням вживання двох крайових мов: української та польської, милостиво допускалося. Відповідно афіші з важливими оголошеннями окупаційної адміністрації публікувалися одночасно трьома мовами: німецькою, українською і польською. Саме в такому переліченому порядку. Розклеєне на рекламних тумбах оголошення про створення ґетто львів'яни читали у певній послідовності. Зазвичай євреї спершу читали колонку з німецьким текстом, потім переходили на другий бік тумби і для контролю читали ще колонку польською мовою. У свою чергу поляки читали, зрозуміло, польський текст, а хто знав німецьку мову, перечитував ще німецьку колонку. Таким чином, набраний малознайомою для багатьох львів'ян кирилицею україномовний текст, що розміщався посередині афіші, ніхто, крім самих українців, не читав. А оскільки українцю було відносно небагато — близько 15% від усього населення Львова, то місце посередині афіші, як правило, світилося порожнечею. Читаюча публіка збиралася або з того краю афіші, де надруковано німецький текст об'яви, або з протилежного, — де був польський текст. У книжці про Львів часів окупації Еліяху Йонес вмістив фотокопії саме україномовної колонки з розпорядженням про утворення ґетто. Зробив він це, звичайно, навмисне, для культивування примітивних українофобських настроїв серед своїх читачів. Ось вам, мовляв, наочний доказ, як вражі українці орудували єврейською громадою, як, мовляв, зловмисні українці запровадили у Львові для євреїв ґетто. І в цьому випадку, як і в багатьох інших, українофобські сугестії Еліяху Йонеса не мають нічого спільного з історичною правдою. Німецьке розпорядження про створення ґетто мешканці нашої кам'яниці сприйняли порівняно спокійно. Блязер розповідав, що євреї Львова жили у відокремленій дільниці міста, тобто в ґетто, понад п'ять століть. Наприкінці XVIII століття євреям дозволялося мешкати лише у двох львівських передмістях: Жовківському і Краківському, і лише на трьох вулицях: Жидівській, Руській і Зарванській. Аж в середині XIX століття австрійська влада зламала у Львові мур відчуження і дозволила євреям селитися по всьому місту.

— Мій дідусь, — пригадував Мусьо Штарк, — ще пам'ятав львівське ґетто і говорив, що жити в ньому було не так вже і погано. Довкола усі були свої, ніхто не заважав у тиші і спокою святкувати суботу, ні проводити інші релігійні свята. Виниклі непорозуміння розв'язувалися у своєму дружньому колі Жили однією сім'єю. Наші предки перебули приниження у старому ґетто, якось переживемо сучасне ґетто і ми, — завершив Штарк надто оптимістично.

Люди ще не розуміли справжніх гітлерівських намірів.

42

Нашим сусідам-євреям здавалося, що доля подарувала їм щасливий білет. Клепарівська вулиця повністю, по всій її довжині, опинилася в межах усталеного німцями львівського ґетто. Реально це означало, що єврейським мешканцям Клепарівської немає потреби нікуди переселятися, вони автоматично стали жильцями ґетто. За розпорядженням губернатора дистрикту Галичина доктора Карла Ляша і штадтгауптмана (старости міста) доктора Ганса Куята, українці і поляки, які проживали в запланованому єврейському житловому районі, мали покинути його протягом місяця. Одночасно ті євреї, які проживали за межами призначеної для них північно-східної дільниці міста, мали покинути свої обжиті квартири і переселитися до ґетто теж упродовж одного місяця.

Поширилася чутка, що перекочування мешканців на тому не зупиниться, бо Львів, взагалі, поділять на чотири національні частини: південну заселять німці, західну — поляки, східну — українці, а північну — євреї. Словом, у Львові намічалося велике «переселення народів». Мало кому