«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний

За дорученням спеціально утвореної громадської комісії, збором контрибуційної данини у нашому будинку займався Іцик Ребіш. Звідкись Іцик був належно обізнаний з матеріальним становищем мешканців, і кожній єврейській сім'ї призначив відповідну до статків квоту контрибуції. На цьому тлі виникали нарікання і дрібні перемовки, адже нікому не легко задаром розлучатися з нажитим майном. Однак усі підкорилися Іцикові. Лише несподівано гостро збунтувалася проти рознарядки сім'я фармацевтів Тевелів. Назначена квота їм видалася несправедливо завищеною. Йшлося там про якийсь сімейний браслет з коштовним камінням, який Роза Тевель нізащо не хотіла віддати.

Навіть через щільно зачинені двері було на весь будинок чути палку сварку за цей браслет. Іцик як ошпарений вискочив з їхньої квартири, почервонілий від досади, І кудись спішно побіг. Повернувся зі статечним чоловіком, схожим на рабина. Високий голос Рози знизився, ставав усе тихішим і тихішим, і в кінці зовсім затих. Знайшлися, мабуть, переконливі аргументи. З квартири вийшов Іцик, тріумфально несучи шкатулку з коштовним браслетом. Так фармацевти, як і багато інших родин, змушені були позбутися сімейної реліквії, що переходила з покоління в покоління.

Роза і Маєр Тевелі трималися підкреслено осторонь решти мешканців. Навіть у бомбосховищі, де всі вимушено збиралися гуртом, вони рідко спілкувалися з сусідами. Відчувалося, що Тевелі любили перебувати на самоті їм добре було разом без нікого чужого. Освічені, красиві — вважалися гарною молодою парою. Я любив спостерігати ті випадки, коли їм доводилося вступати в розмову зі сторонніми. Якщо говорив Маєр, то Роза не зводила з нього палаючих, мов зірки, мигдалевих очей, які світилися щастям. І навпаки, якщо говорила Роза, то Маєр не зводив з неї закоханих очей. Між собою вони розмовляли лагідним, ніжним тоном, що нагадував пташиний щебет. Інколи вони довший час невідривно дивилися одне на одного, і тоді їхні обличчя світилися радістю. Вони були мов одна душа. Частенько теж, взявшись за руки, мов діти, всміхалися одне до одного, сяючи з утіхи.

Високі, стрункі, були вони надзвичайно схожі між собою. Колись, ще перед війною, я запитав маму, чи Роза і Маєр справді дивно подібні, чи мені так видається. Мати, задоволена моєю спостережливістю, відповіла з усмішкою, що тут немає нічого дивного, адже вони двоюрідні брат і сестра. Наприкінці тридцять дев'ятого року в них народився гарний хлопчик. Через якийсь час виявилося, що дитина не говорить і має непереборні труднощі з ходінням.

З вибухом війни припинилися наші традиційні літні прогулянки на природі. Влітку діти і підлітки близьких до нас кварталів постійно збиралися на розлогому зеленому пагорбі, який мав аж три назви: дві офіційні та одну посполиту. Офіційно пагорб називали то «Горою страти», бо тут відбувалися страти гайдамаків, то парком Вісьнєвського, бо тут австрійці повісили і похоронили двох польських терористів — Вісьнєвського і Капусцінського, пам'ятник яким там стоїть досі, а нащодень у поточній розмові, пагорб просто йменувалн «гицля» гора, бо біля її підніжжя колись жив міський гицель (живодер). За горою «гицля» аж до широкого і глибокого яру, де містилося військове стрільбище, та ген аж до Будинку інвалідів простягався горбистий пустир. На траві, під тінистими кущами на цій мальовничій місцині любили відпочивати цілими сім'ями сотні простих львів'ян. У переносних буфетах жваво торгували морозивом, солодощами та молочними виробами. Зараз ця місцевість щільно забудована коробками багатоповерхових будинків у стилі «розвинутого соціалізму». А сам пагорб з доріжками, незугарно вимощеними потрісканими бетонними плитами, перетворився у брудний, затоптаний скверик для звісних собачих потреб.

Якось ми з Павлом Матіївим після багаторічної перерви заглянули туди і не повірили очам своїм, як зуміли післявоєнні господарі міста сплюндрувати затишну зелену оазу нашого дитинства. Але що ж дивуватися, коли після війни до керівництва містом приїхали зі сходу всуціль малоосвічені чужинці, до того ж «деревенщина», яка органічно була нездатною розуміти особливості стародавнього європейського міста. Для них як взірець містобудівництва усталився вигляд невпорядкованої довжелезної російської «прамишлєнной деревні», а вершинним мистецтвом архітектури — нудні, псевдопомпезні, казармоподібні будівлі столиці їхньої «родіни». Це ж вони виказали фатальну безпорадність з водопостачанням, каналізацією, транспортом і міським бруком. Післявоєнні міські власті «насазідалі» у Львові жахливих передмість з хаотичною, одноманітною низькоякісною житловою забудовою. Щоб якось хоч трішки вивищити пам'ятник своєму лисому ідолу, здійснили реконсрукцїю площі перед Оперним театром у такий спосіб, що ця перлина львівської і європейської архітектури позбулася вхідних сходів і стала нижчою на півметра.

До слова, до війни львівські парки за австрійською традицією дбайливо і старанно доглядалися. У кожному парку реально, а не лише у паперових звітах, працювали повний робочий день сторож, двірник, садівник. Паркові стежки не заливали канцерогенним асфальтом, а утрамбовували подрібненою цегляною крихтою, що давало змогу надлишку вологи легко просякати в землю, не утворюючи калюжі. Обабіч простягалися чисті, незамулені канавки. Мураву відгороджували від стежок невисокими, пофарбованими в зелений колір дерев'яними стовпчиками, між якими блищав натягнутий дріт. Ходити можна було лише по доріжках, а не човгатися, як кому заманеться, в усіх напрямках парку. Кущі та дерева висаджувалися за продуманим композиційним планом, а не абияк. Трав'яне покриття ретельно плекали, підсівали і чистили, щоб на радість людям утримувати живий смарагдовий килим серед міських мурів. Псів у парках не вигулювали.

Влітку 1941 року «гицля» гора спорожніла. Припинилися й наші спільні заміські прогулянки, які влаштовував непосидющий Самуель Валах. Кравець народився у містечку Гримайлів, що на Поділлі. З гримайлівського дитинства він виніс зачароване захоплення українською народною піснею та любов до чудової подільської природи. Народних пісень він знав не менше, ніж музикальний українець, а щодо природи, то околиці Львова трохи нагадували йому його рідне Поділля. При всякій нагоді, збираючи навколо себе галасливу компанію, Валах проводив життєрадісні походи в Брюховичі, на Чортову скелю, на Кайзервальд або ще кудись.

Спекотним, трагічним літом 41-го року львівські євреї стали уникати зайвої зустрічі з німцями і без нагальної потреби на вулицях не показувалися, відсиджувалися вдома. Батьки перестали випускати дітей на вулицю, для забави та ігор їм залишалися тісні подвір'я. Йосале дуже тим мучився. На додаток на нашому подвір'ї стало неможливим ні пограти в м'яч, ні навіть голосно скрикнути.