«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний

Романа Шухевича. З гордістю підкреслював, що німецький командир полку постійно спілкується з Шухевичем, радячись з ним у всіх важливих справах.

— Часто радиться з ним і сам командир дивізії, Шухевич -це людина великих військових здібностей, — говорив Михайло, — він достойний стояти на чолі майбутньої української армії.

Усіх цікавило, як ставляться до легіону люди на східно-українських землях.

— Спочатку з недовірою, — відповів Михайло, — але пересвідчившись, що ми справжні українці, — з великою симпатією. На постої ми залюбки співали народні пісні. Це приваблює молодь і старших. Українці закохані в хоровий спів. Нам стани носити молоко, мед і неймовірно смачні яблука. Подібних я ніколи не їв навіть у Франції. Однак найбільше на українське населення впливає наш священик. Коли перед польовим вівтарем капелан відправляє Службу Божу за участю батальйонного хору, збігаються навколишні люди і моляться разом з нами. Жінки плачуть від зворушення. Адже там зовсім немає діючих церков, большевики їх давно знищили.

Розмова поволі зайшла на найголовніше. Тоді львівські українці мали одну єдину болючу тему: власна держава. Арешт українського уряду, Бандери, Стецька та інших провідних членів ОУН німцями, приєднання Галичини до польської Генеральної губернії, а Буковини до Румунії, недвозначно вказувало, що Німеччина виступає проти української незалежності. «Чи може бути нашим приятелем той, хто виступає проти української незалежності?» — говорили львів'яни.

— Ми не присягали ні на вірність Гітлеру, ні на вірність Німеччині, — сказав Михайло, — ми присягали на вірність Україні. Ми воюємо за інтереси України, за інтереси Гітлера воювати не збираємося.

— А як же бути? — спитав хтось. — Адже солдати воювати зобов'язані.

— Ми не німецькі солдати, ми українські добровольці і воювати за Німеччину не будемо, — повторив Михайло.

— У воєнний час за відмову воювати розстрілюють, — сказав хтось.

Михайло спохмурнів:

— Не знаю, як це зроблять, Роман Шухевич щось, напевне, придумає. За Німеччину воювати не будемо.

На початку серпня 1941 року сотник Роман Шухевич вислав до Головної команди вермахту заяву, що, внаслідок арешту українського уряду і керівників ОУН, батальйон «Нахтігаль» не може надалі залишатися у складі німецької армії. Легіон роззброїли і розпустили, а частину, перетворену в поліційний відділ, змусили один рік відслужити на Білорусі.

Михайло Щур приїжджав до брата ще кілька разів. Його здоров'я неухильно і швидко погіршувалось. Запалення нирок (пієлонефрит) не піддавалося лікуванню. Через неповний рік він передчасно помер. Від природи Михайло мав гарний голос і любив співати. Під кінець життя наспівував лише одну і ту саму пісню. Згодом її чув не раз від інших осіб. Для розуміння тогочасних подій на Західній Україні варто навести слова цієї програмної для його покоління пісні:

Зродились ми великої години, З пожеж війни із полум'я вогнів — Плекав нас біль по втраті України, Кормив нас гніт і гнів на ворогів. І ось ідемо в бою життєвому, Тверді, міцні, незламні, мов граніт — Бо плач не дав свободи ще нікому, А хто борець — той здобуває світ. Не хочемо ні слави, ні заплати - Заплатою нам розкіш боротьби! Солодше нам у бою умирати, Як жити в путах, мов німі раби. Доволі нам руїни і незгоди - Не сміє брат на брата йти у бій, Під синьо-жовтим прапором свободи З'єднаєм весь великий нарід свій. Велику правду для усіх єдину Наш гордий клич народові несе: «Батьківщині будь вірний до загину — Нам Україна вища понад все!» Веде нас в бій борців упавших слава — Для нас закон найвищий — це наказ: Соборна Українськая Держава — Вільна, міцна, від Тиси по Кавказ. 41

Львівський передвоєнний магістрат прийняв постанову, вочевидь, слушну, яка забороняла торгувати на вулицях з рук молочними продуктами і яриною, поза відведеними для цього місцями. Поліція з належною ретельністю пильнувала виконання магістратської постанови і порушників чекав дошкульно високий штраф.

Тим часом на прилеглому до нас відрізку Клепарівської вулиці щоранку на лічені хвилини з'являлися дві сільські молодиці і збували крадькома, просто з рук, так зване «зелене» — суповий набір з капусти, моркви, петрушки, кропу та ще чогось по сезону. Навколишні домогосподарки охоче брали цю дешевшу, ніж у перекупок на ринку, а головне — свіжу, щойно з грядок, ярину. Так тривало кілька тижнів, а, може, більше. Якось на незаконне торговище наспів поліцай. Жінки в паніці кинулися врозтіч. Одна в метушні розгубила кілька в'язок «зеленого». Я кинувся збирати свіжі дари природи з камінних плит тротуару і знічев'я гукнув молодиці навздогін повернутися після переполоху, мовляв, товар збережу. Поліцай, зачувши, вирішив, що я спільник селянок. Особливо польського поліцая роздратувала моя українська мова. Він без слова вхопив мене за комір і брутально потягнув в комісаріат. Там він ствердив що я, стоячи на чатах, своєчасно попередив селянок, завдяки чому їм вдалося втекти. З тієї пори я і боявся, і сильно не любив польських поліцаїв, зрештою, зізнаюся, не тільки польських.

Коли несподівано восени 1941 року в брамі нашої кам'яниці ж раптом побачив зловісний силует польського поліцая, мимоволі гукнув до Асі Валах, що стояла неподалік:

— Тікаймо, до нас йде поліцай!

У відповідь Ася поблажливо усміхнулася.

— Та це ж Іцик, — відказала вона, — він тепер єврейський поліцай.

Справді, карбованим службовим кроком до нас наближався не