«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний

західні сусіди безперестанку з пожадливістю зазирали на український чорнозем. В уяві поляків (і німців теж) Україна виростала до міфічного «Ельдорадо», ставала для них райською країною, яка опливає молоком і медом. Польський вісімнадцятирічний поет Трембецький писав: «Witaj, kraino mlekiem płynąca i miodem!». Аналогічна за тематикою поезія відома і в російській літературі: Ты знаешь край, где все обильем дышит, Где реки льются чище серебра, Где ветерок степной ковыль колышет, В вишневых рощах тонут хутора, Среди садов деревья гнутся долу, И до земли висит их плод тяжелый, И чист, и тих, и ясен свод небес…

Століттями польські королі намагалися закріпити польський етнос в Галичині, на Волині та Поділлі, але марно. Стійкий опір автохтонів не допустив до цього. Зокрема, Галицький край, хоча зазнав деяких етнічних втрат, як був, так і зостався, попри всі намагання, українським, а не польським. Польські поселенці не становили тут ніколи більше 25%.

Приєднання в серпні 1941 року дистрикту Галичина до Генерал-губернаторства викликало обурення і протест з боку українського суспільства і радісну втіху серед польського.

І одні, і другі, засліплені ненавистю, забували, що приєднання здійснили німці в своїх власних інтересах, які аж ніяк не співпадали ні з українськими, ні з польськими прагненнями і сподіваннями. В перспективі українців і поляків, згідно з таємними гітлерівськими планами, мали з Галичини виселити, бо ця територія підлягала германізації та прилученню до Райху.

— Нас знову повертають під Польщу, — бідкався кухар Матіїв у розмові з батьком.

На ту пору кухар щонеділі приходив до нас у гості. Веселі шахові турніри давно припинилися — єврейським чоловікам стало не до розваг. Однак невгамовному Матіїву, який ціле життя полюбляв усякі азартні ігри, вдалося, замість команди шахістів, згуртувати компанію картограїв. Збиралися вони по неділях, щоб, як самі казали, «різатись в шістдесят шість» і «забити час».

За картярським столом обговорювалися також пекучі політичні новини. Коли зайшла мова про приєднання Галичини до Генерал-губернаторства, вуйко Камінський з неприхованою зловтішністю зауважив, що, бач, німці так само не визнають Галичину українською територією, як і поляки. Тоді біля церкви св. Юра почув я український варіант модного анекдоту: «Німці всіх задовольнили: жидам дали воші, полякам — гроші, українцям — поліцію, а собі забрали Галіцію». Євреї до цієї події поставилися байдуже. Правда, Малка Блязер повідомила моїй матері, що тепер, коли зникли кордони, вона матиме, ймовірно, можливість спілкуватися з сестрою, що мешкала у Варшаві. Проте шалений розвиток подій наповнився таким драматизмом, що львівським євреям стало не до гітлерівських адміністративно-територіальних поділів.

40

Несподівано з фронту до брата приїхав Михайло Щур. Прибув він з військового лазарету, на один день, по дорозі в тиловий шпиталь. Не був пораненим, але його обличчя набрало зловісного сірого кольору, очі глибоко запали, виглядав кепсько.

Батальйон «Нахтігаль», який він називав не інакше як легіон, брав участь у важких боях під Браїлівом, на підступах до Києва. Обороняла Браїлів добірна дивізія НКВД і бої там були запеклі. «Мене, — розповідав Михайло, — разом з іншим стрільцем післали на розвідувальну стежу. Завдання ми дістали ризиковане: з'ясувати, де розмістився штаб дивізії противника.

Ми обережно заглибилися у рідкий ліс, терен на Вінничині хвилястий — то горбок, то долинка. Припускали, що штаб знаходитиметься у якомусь яру. Так і було. Ми знайшли той яр, у якому перебував штаб противника. Стояла там прикрита гіллям штабна машина з радіоантеною. Звідти, з яру, тягнулися вгору телефонні дроти, туди під'їжджали на мотоциклах зв'язкові.

Завдання своє ми виконали, тепер залишалося непомітно вислизнути назад. У зворотній дорозі, коли, пригинаючись, перебігали через якусь полянку, нас таки зауважили. Зав'язалася перестрілка. Ми побігли, а за нами посипався град куль. Одна з них наздогнала мого товариша і він впав з простреленою головою навиліт. Я побіг далі, розуміючи безнадійність свого становища. За мною гналося зо два десятка «бойцов». Шансів на порятунок не мав. А здаватися у полон невільно. Всі ми знали, солдатів з синьо-жовтими нашивками на барчиках рукавів комісари розстрілюють відразу.

Вибіг я на якусь заболочену долинку, глянь, між очеретом блищить озерце. Там, на Вінничині, розкидано по долинках чимало таких ставків. Чую, погоня насувається і ось-ось мене наздоженуть. Вирішив, прийшов мені тут кінець. В останній момент згадалися козацькі хитрощі, про які я юнаком читав у повістях Чайковського. Миттю зірвав грубе стебло очерету і пірнув з ним в озеро.

Ліг плечима на глиняне дно, а через очеретину став дихати. Погоня прочесала навколишні кущі і, не знайшовши мене, помчала далі. Хотів я вже вилазити з води, коли чую підійшла нова група солдатів. Розклали вони неспішно на березі вогонь та почали варити кашу. Один з кашоварів підійшов до того місця, де я заховався, зачерпнув води. На мить наші погляди зустрілися, але він, на щастя, мене у воді не розгледів, хоч я бачив його виразно. Мабуть, тінь верби мене спасла.

Лежу під водою, проте виразно чую, що робиться довкруги. Солдати повечеряли і посідали покурити біля багаття. А я лежу на дні ставка і замерзаю. І ще кляті п'явки кружляють біля обличчя. Надійшов вечір, солдати гомонять і, як на зло, довго не влягаються спати. А мене від холоду стали бити дрижаки. Майже півночі довелося пролежати у воді, тільки десь над ринком вибрався зі ставка і крадькома відповз. Тіло начисто задубіло, голова йшла обертом, ледве якось добрався до своїх.

Хлопці, побачивши в якому я стані, кинулися на порятунок. Міцно розтерли спиртом усе тіло з ніг до голови. Напоїли чаєм з ромом, переодягли в сухе. Командир наказав підправити в лазарет. Лікарі боялися, що в мене почалося запалення легенів, але знайшли запалення нирок. Не знаю що ліпше. Тепер маю скерування до шпиталю в місті Франкфурт. Сподіваюся, там мене поставлять на ноги».

Михайло захоплено ще розповідав про українського командира легіону —