«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний
Восени 1941 року у Львові стали поширюватися польські підпільні листівки і газети. Конспірація швидко розросталася, охоплюючи своїми впливами усеньке польське суспільство. Павло Матіїв поділився зі мною спостереженням, що в сусідньому будинку, під номером сім «а», є явка польського підпілля. Там поселився польський поручник, що прибув з Варшави, і розгорнув бурхливу діяльність. До нього постійно приходять зв'язкові: хлопці та дівчата. Якось Павло показав мені того варшавського поручника, який виявився зовсім молодим. Ми побачили, як перед ним, не криючись, юнаки ставали «струнко» і віддавали честь, по-військовому. Відчувалося, що поручник — чоловік енергійний і рішучий — кадровий військовик.
Невдовзі до нас прийшов старший Матіїв і повідомив, що збирається міняти квартиру.
— Мені лячно, — сказав він, — ми в кам'яниці єдина українська родина, а під боком майже відкрито діє польський підпільний осередок. Краще, від гріха подалі, вступитися.
Сім'я Матіївих перебралася на вулицю Городоцьку, 31 (тепер, після зміни нумерації, 19). Став я частенько заходити до Павла на їхню нову квартиру. З вікон помешкання чітко проглядався вхід до головної пересильної казарми міста. Браму казарми постійно обліплювали підлітки, які намагалися підмовити солдатів вермахту продати їм якісь харчі.
Паролем розмов служило запитання: «Haben sie etwas zu verkaufen?» («Чи маєте щось на продаж?»). Рядових німецьких солдатів, як, зрештою, солдатів усіх армій, цікавив у першу чергу «шнапс». Саме на горілку вони залюбки обмінювали ситні солдатські пайки. У покупців особливим попитом користувався такий делікатес воєнного часу, як солдатський білий хліб. Ті хлопці, яким не було чим торгувати, старалися біля казарми якось інакше підробити. Одні чистили німецьким coлдатам взуття, інші ставали носильниками, допомагаючи солдатам нести важкі військові наплечники З казарми на головний залізничний вокзал. Мало не щодня 14-15-річні підлітки супроводжували в якості носильників німецькі регіменти з казарми на вокзал. Солдати розплачувалися за таку допомогу м'ясними консервами. Ніхто такий спосіб заробітку польських хлопців не осуджував. Час був голодний.
З внутрішнього балкона кам'яниці, де мешкали Матіїви, видно було, як на долоні, ще іншу казарму, розташовану на вулиці Замкненій у приміщенні української школи ім. Шашкевича (тепер СШ № 34). Після війни там близько спорудили цирк, що заслонив огляд. Біля цієї казарми ніхто з підлітків не вистоював. Зрештою, її всі обходили стороною. Там стаціонувала есесівська команда, яку в повсякденні називали «Зондердінст» (Sonderdienst). Щоранку есесівці цієї особливої служби шикувалися на подвір'ї школи на фізичну зарядку. Роздягнені до пояса, вони демонстрували молодії дужі тіла представників нордійської раси. Підібрані за приємною зовнішністю і за зростом, ці красиві, біляві, синьоокі німецькі юнаки в акуратних одностроях скидалися на глибокодумних університетських студентів, а насправді були огидними, безжальними вбивцями беззбройних мирних людей — жінок і діток.
Коли на подвір'я колишньої школи заїжджали криті вантажні машини і есесівці в чорних шоломах з гвинтівками в руках спритно туди сідали, то ми знали, що відбудеться чергова каральна акція. Тим словом у Львові називали німецькі терористичні заходи. Саме команда Зондердінсту з вулиці Замкненої виконувала «брудну роботу» — масові розстріли львівських євреїв. І не лише євреїв.
45Ми з Йосале стояли собі на майданчику сходової клітки, коли знизу, з вулиці, надійшов Іцхак Ребіш. Він пройшов повз нас, не обізвавшись оловом, що вельми здивувало, бо Іцик не лише відповідав завжди на вітання, а ще полюбляв нас зачепити якимсь веселим жартом. На цей раз він поспіхом пройшов мимо з похмурим камінним обличчям і невидющими очима. На дворі накрапував осінній дощик і на щоках Іцхака виднілися краплі вологи.
— Мабуть, Іцик сильно сьогодні змок, — висловив я припущення.
— Здається, він плаче, — заперечив здивовано Йосале.
Заінтриговані, ми пішли услід за ним на балкон до квартири Ребішів. Іцик не причинив щільно за собою двері на кухню, і ми мали можливість бачити все, що там відбувається. Переступивши поріг, Іцик відразу з розмахом, як ненависне ярмо, жбурнув на кухонну підлогу свою поліцейську шапку, а за нею гумовий кийок.
— Іх габе ґенуґ! Іх габе ґенуґ! З мене досить! — заволав він розпачливим голосом і заплакав.
Ми були шоковані. Наш Іцик, наш спортсмен, наш веселий, бадьорий Іцик, кумир і гордість підлітків цілого кварталу, раптом розпустив нюні. Це ж він повчав, що справжній хлопець не плаче за ніяких обставин, а тепер сам зрадливо пускає сльози, як м'якотіле дівчисько.
З глибини квартири вибігла стривожена паці Мателка Ребіш — його мати. Схлипуючи, перериваним голосом Іцик став їй емоційно розповідати, що з ним трапилося. Те, що я не осягав на їдиші, Йосале тут же тлумачив мені, хоч справа, по суті, була зрозуміла. Йшлося про події у школі ім. Чацького (тепер там Навчально-технологічний центр учнівської молоді Шевченківського району). Ця велика польськомовна школа розміщалася у монументальній триповерховій будівлі, що стоїть відокремлено від решти вуличної забудови. Подвір'я школи з боку теперішньої вулиці С. Лянберга відгороджувала висока кована огорожа (тепер металева сітка). Гестапівці таке відокремлене розташування будівлі оцінили по-своєму. Там вони організували збірний пункт на зразок табірної пересилки. А єврейська поліція під їхнім наглядом виконувала на території цієї школи конвойні та наглядацькі функції. Сюди після облави приводили дві-три сотні переважно убогих, немічних людей похилого віку єврейського походження. Потім приречених ладували на вантажівки і партіями вивозили на «піски», де їх розстрілювали. Містом йшов недобрий поголос, що нібито Юденрат сприяв такому хірургічному способу очищення своєї громади від соціального баласту.
— Сьогодні вранці, — розповідав Іцик матері, — серед групи підловлених людей я зустрів свою бабцю. Нашу бабцю! Нашу бабцю! — повторив він
