«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний

— Німці хочуть убивати євреїв з нашою допомогою! Я не буду цього далі робити! — скрикнув Іцик і з люттю докинув на підлогу ще свій ремінь, потім зняв і жбурнув піджак, залишаючись в самій сорочці. Він нібито здирав зі себе поліцейську шкуру.

— Іх габе ґенуґ! З мене досить! Я йду з поліції!

Вів заметався по кімнаті, як тигр у клітці, щось мов у гарячці викрикував, здригаючись від ридання. Ми збагнули, що з Іциком сталася істерика. Пані Мателка приголубила свого сина, намагаючись заспокоїти, а ми відійшли геть.

Школа ім. Чацького знаходилася недалеко від Клепарівської вулиці. Мені доводилося нерідко біля неї проходити. Раз я спостерігав таку сценку: в одному кутку шкільного подвір'я перелякано з'юрмилася група людей похилого віку, а по периметру огорожі стояли, нудьгуючи, єврейські поліцаї. У бічній брамі (зараз вона замурована) звідкись з'явився есесівець з черепом і схрещеними кістками на пілотці. Поява есесівця змусила поліцаїв стрепенутися. Німець подав команду і поліцаї кинулися заганяти стариків до приміщення школи. Ті рухалися мляво. Есесівець знову подав команду, і поліцаї дружно взялися за кийки. Періщили стариків театральним методом: з початковим великим замахом, але з ледь відчутним кінцевим ударом. Тихцем поліцаї просили стариків теж удавати, що їм дістається і голосно стогнати.

На цей час кілька випадкових перехожих зупинилися подивитися, що саме тут відбувається. Перехожа публіка осуджуючи дивилася, як єврейська поліція поводиться зі своїми одноплемінцями-євреями. Навіть прості, малоосвічені львів'яни добре розуміли: німці прагнуть, щоб єврейська поліція допомагала розправлятися з євреями, українська — з українцями, польська — з поляками, а німці як вища раса будуть над усіма зверху панувати. Мимовільним вуличним глядачам поліцаї стали по-змовницьки підморгувати, показуючи, що вони своїм поганого не чинять, що вони лише імітують удари. Збоку це могло скидатися на карнавальне дійство, коли учасники забавляються навмисними страхами-жахами, знаючи, що погрози не серйозні, що вони умовні, згідно з правилами гри. Есесівець і собі криво усміхався, він прекрасно все те бачив. Поліцейська хитрість його явно розвеселила, адже він знав трагічний фінал усіх учасників жахливої драми.

На відміну від армійської служби, ані в мирний час, ані в часи війни тоталітарні режими до поліції нікого не брали примусово. До поліції зголошувалися лише добровольці. Добровільність передбачає відбір, а критерії добору в свою чергу мають певні параметри. Львівське ґестапо, підбираючи кадри до єврейської, як і до української, поліції, чи до львівської кримінальної поліції, яка складалася з поляків, знаходили таких осіб, які, крім фізичної вправності, відзначалися безжалісністю, жорстокістю і, зрозуміло, слухняністю. Треба сказати, що до єврейської поліції зголошувалися ті, хто думав у такий спосіб уникнути смерті.

Наївне сподівання галичан, що за окупаційного режиму вдасться якось створити таку поліцію, яка б захищала інтереси місцевого населення, швидко розвіялися. Німецька служба безпеки (СД) жорстко перетрушувала поліцейські кадри у потрібному їй дусі. Всілякі ідеалісти, якщо траплялися, нещадно виганялися, їх заступали особи кримінального нахилу, різного роду авантюристи та інші моральні покидьки, для яких нічого не було святого. Організовану за допомогою ОУН у перших днях німецької окупації явочним порядком українську міліцію ґестапо розпустило, а її керівника Равлика розстріляло. Німецька служба безпеки оголосила в Галичині про набір до української поліції і провела його на свій смак і розсуд. Треба додати, що як єврейська порядкова поліція, так і українська допоміжна не були справжніми поліціями ні в організаційному, ні в правовому відношенні. Це були лише додаткові допоміжні формування при німецьких поліційних органах. Організувало ці допоміжні служби, утримувало та керувало їхніми діями німецьке ґестапо. Робити з української допоміжної поліції, як це інколи намагаються, представництво саме українського народу є звичайною політичною спекуляцією, що має прозору мету — приховати величезний вклад українців у боротьбу з гітлерівським націонал-соціалізмом. На фронтах загинуло понад три мільйони українців. Порівняльна статистика свідчить, що в Європі немає народу, який би вніс у боях, підкреслюю, у боях, таку величезну данину крові для перемоги над Гітлером, як українці. Досить сказати, що українських вояків на полі бою з гітлерівськими поневолювачами загинуло більше, ніж військових Англії, Франції, Польщі, США, Бельгії, Голландії, Греції, Данії, Норвегії разом узятих. Тепер відомо, Україна зазнала найбільших втрат з усіх країн, що брали участь у Другій світовій війні — 17 мільйонів загиблих. З фронту не повернувся кожен десятий. Траплялися українські села, до яких не повернувся ніхто.

Іцик Ребіш дотримав обіцянки і покинув ряди єврейської порядкової поліції. Невдовзі його запроторили в табір на вулиці Янівській, де він і загинув.

У 1940 році Іду Штарк прийняли до Ленінської комуністичної спілки молоді. Комсомол ще тоді не виродився у мертвотну, формальну бюрократичну структуру, якою він став опісля. В усякому разі, в тодішніх складних політичних умовах Західної України комсомол був дієвою організацією. Вступити до комсомолу означало стати активним «самовідданим бійцем» за світле майбутнє. За високопарними, красивими лозунгами на практиці ховалася вимога беззастережного послуху партії, уряду і, особливо, каральним органам. Отож, комсомольці мали ревно практично підтримувати всі заходи большевицького тоталітарного режиму і, зрозуміло, допомагати органам розкривати явних і прихованих «ворогів народу». Керівництво комсомолу, як і партійне, військове, адміністративне керівництво у Західній Україні, складалося виключно з присланих зі східних областей функціонерів. Місцевим кадрам ні тоді, ні потім керівні посади не довіряли. Болючим питанням став національний склад західноукраїнського комсомолу. Євреїв до комсомолу приймали неохоче, хоч серед єврейської молоді, в силу різних причин, виявилося найбільше бажаючих. Як українська, так і польська львівська молодь вступати до комсомолу не поспішала. Її політичні симпатії лежали поза ідеологією сталінського соціалізму. Додатково молодь відштовхувала від комсомолу його агресивно безбожницька настанова. Комсомолець, як молодший помічник партії, зобов'язаний був, згідно зі статутом, боротися з релігійними «забобонами», проти «попівства», тобто боротися проти Церкви, чого вихована в католицькому дусі галицька молодь робити не могла і не збиралася.

З першого дня війни Іда Штарк бурхливо займалася якимись комсомольськими справами. Додому вона приходила лише ночувати. Ймовірно, тоді комсомольців готували до підпільної боротьби в тилу ворога. З приходом німців Іда не принишкла вдома, як це зробив її брат Мусьо, а енергійно вибігала в місто, маючи якісь невідкладні справи. В компаньйонку або, точніше, в помічницю брала собі Ґельку Валах. Ці дві красиві молоді