Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський
У XVI-XIX ст., під час колонізації Кавказу, ахейці були повністю знищені російськими військами, як і безліч інших народів: натухаї, абадзехи, ігапсуги, ногайці, убихи. Не дивно, що від абхазців залишилося всього лише 60 тисяч чоловік і работоргівля серйозно підірвала розвиток абхазців як нації. Подумати тільки: понад двадцять століть піратства і работоргівлі. Виникали і гинули держави, переселялися народи, розвивалося мореплавство, а в цьому регіоні нічого не мінялося.
Як пише Ф. Дюбуа де Монпере: "... Можна вважати, що кілька мільйонів черкесів і абхазців було продано в рабство і вивезено морем за ці сторіччя". В усі часи давня Зихія (Черкесія) була ринком рабів. Це тривало два тисячоліття. Цим самим безповоротно був підірваний етнічний потенціал нації. Масштаб работоргівлі у Східному Причорномор'ї порівняємо з широковідомим вивезенням негрів-рабів з Африки до США.
Все ж повернімось до сучасності. Настав день нашого вильоту до Закавказзя. Аби уникнути ускладнень з боку СБУ, ми вилітали в цивільному, але більшість везла форму у валізах. Перша група була невелика — 11 чоловік. Схвильовані, немов вирушали на весілля, а не на війну. Казацький дух ще не вмер. Всі хвилювалися, що нас може затримати рідна СБУ. Полегшено зітхнули лише тоді, коли внизу побачили гори багатостраждальної Картлі. Цю землю нам випало боронити. Віднині вона нам стане другою батьківщиною.
Я дозволив хлопцям по черзі перевдягатися в туалеті. Коли звідти один за одним почали виходити хлопці в малознайомій на той час грузинам унсовській формі, в салоні запанувала тиша. От так, у повній тиші, ми і сіли в аеропорту Тбілісі.
Нас зустріли друзі. Вилетіти до Сухумі того ж дня не було ніякої можливості. Там артилерійським обстрілом вивели з ладу злітну смугу. Розмістили нас у готелі, а вже ввечері московське телебачення передавало, що в Тбілісі висадився полк, сформований з галицьких українців, який візьме участь у бойових діях на стороні Республіки Грузія. Хлопців аж пороздувало від гордощів — ще б пак, одинадцять чоловік прийняли за цілий полк! Що то буде, коли ми, як планувалося, розгорнемось до півсотні. Насправді з одинадцяти чоловік лише один був із Західної України. Московська пропаганда діяла за старими штампами, не помічаючи, що націоналізм на сході України розвивається швидше, ніж у традиційних національно свідомих західних регіонах.
На другий день почалася посадка до літака на Сухумі. Це видовище шокувало. Літак брали хіба що не штурмом, як приміську електричку. Представники різних родів військ, загонів, цивільні, але всі до зубів озброєні, лізли у літак, штовхалися, сперечалися. Стояли у проходах. Забиті людьми були навіть обидва туалети. Від товарних поїздів часів громадянської війни це відрізнялося хіба що тим, що ніхто не сидів на даху і не висів на приступках за дверима. Все ж нам, як гостям, звільнили сидячі місця.
Мене попередили, що в Сухумі нас зустрічатиме командир батальйону морської піхоти на чорній "Волзі". Природно, я не сподівався побачити такий собі лакований лімузин. Усе ж війна. Але те, що нас зустрічало в Сухумі!.. Уявіть собі машину без передніх і з одним заднім крилом та рясно посіченим кулями тим, що залишилося від кузова. В подальшому мені довелося користуватися послугами цієї "бойової машини піхоти" досить часто.
Батальйон, куди нас привезли, розмістився на території пансіонату "Синоп". Того ж дня ми отримали зброю. Дивувала відсутність караульної служби в нашому розташуванні, тож на пости довелося розставляти своїх людей. Вдень біля воріт, вночі — біля складів з боєприпасами. Першої ж ночі мене розбудив постріл, за яким почулися божевільні вигуки: "Убили, убили!" Прихопивши зброю, я вискочив назовні. Стискаючи в руках автомат, поблизу КПП стояв вартовий Шаміль. Він був блідий і весь тіпався. В двох метрах від нього на землі корчився грузин. Підбіг поручник Байда з двома стрільцями. Я нахилився над грузином: на його щастя, рана не була серйозною — куля зачепила тільки ліве плече. Переляканий Шаміль (ще б пак, вперше стріляв у живу людину) доповів:
— Стою на посту. Він іде. Кричу: "Стій! Пароль!" А він напідпитку. "Я тєбє дам пароль. Я тут десять лєт хажу. Сечас уші надєру!" Ну я і стрельнув.
Вартового на посту замінили, грузину надали першу медичну допомогу, а мені треба було доповідати командиру батальйону. Йдучи до нього я, відверто кажучи, хвилювався. Що не кажи, міжнародний скандал — союзника підстрелили.
У кімнаті на ліжку сидів батоно Вахо, наш комбат, і задумливо чесав живіт.
— Сотнику, що там за галас?
— Та розумієте, пане комбат, мій вартовий підстрелив вашого хлопця. Той не хотів говорити пароль.
— Що, убив, чи як?
— Та ні, лише подряпав, куля пройшла по дотичній.
— Шкода. Якщо б убив, могли б дисципліну підтягнути. А то лазять п'яні по ночах без діла.
Вахо підвівся, підійшов до столу, налив дві чарки коньяку:
— А взагалі, сотнику, давай вип'ємо за маму мого солдата. За те, що не доведеться їй плакати за свого сина, і за маму твого стрільця, що не навчила його влучно стріляти!
— Ну, щодо влучності стрілянини, то це мені мінус, мовив я, перехиляючи чарку.
Наступної ночі історія продовжилась. Десь приблизно о першій ночі, перевіряючи пости, я почув галас поблизу КПП. Швиденько підбіг. З одного боку шлагбаума з автоматом напоготові стояв мій вартовий, ройовий Рута. З другого — лейтенант Тітілебі. Він кричав:
— Падажді! Нє стрєляй! Сечас вспомню. Вах! Как же он називаєтся? А, вспомніл, лошад паласатий.
Я все зрозумів. Тієї ночі пароль був "Зебра". До речі, нічні вештання наших союзників після цього припинилися.
За кілька днів нас підняли по тривозі і перекинули в район сухумського маяка і радіолокаційної станції, де очікувалась висадка російського морського десанту. Я приблизно уявляв собі, що це таке. Кораблі завжди прикривають десант гарматами головного калібру. Якщо такий залп накриває піхоту, все, що від неї залишається, тільки місиво з крові та прибережної гальки. А для відповіді, крім спареної 23-мм "зушки", ніякої серйозної зброї у нас не було. Залишався єдиний вихід: закопатися якомога глибше в землю, підпустити десант до самого зрізу води, сподіваючись, що він прикриє нас від артобстрілу.
Всі отримали завдання, й інженерні роботи закипіли. Я пішов знайомитися з сусідом праворуч. Це був невеликий грузинський підрозділ, чоловік 10-12, але їх прикривала добре замаскована "Шилка". Повернувшись, я побачив натовп грузинів із сусідніх підрозділів. У центрі стояв ройовий Обух і, розмахуючи руками, щось жваво розповідав. Він присідав, падав, перекочувався — все це здалеку нагадувало шлюбні
