Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський

Справа полегшувалась тим, що це був високий шістнадцятиповерховий будинок на один під'їзд, який наші одразу ж забарикадували. Незабаром з'явилася міліція і, зрозумівши серйозність наших намірів, оточила будинок широким кільцем. "Афганці" повивішували з балконів плакати з гаслами, що пояснювали сенс їхньої акції. Облога тривала три доби. Міліція спробувала розібрати барикаду на вході за допомогою невеличкого екскаватора, але наші обстріляли його кульками від підшипників зі спеціально зроблених великих рогаток.

Екскаваторщик втік і більше не наважувався наближуватись. Міліція не хотіла атакувати за допомогою пожежних драбин: існувала велика ймовірність того, що хтось розіб'ється при штурмі. Міліцейське начальство передчувало страшенний скандал у разі появи бодай одного трупа. Про всяк випадок, наші заготували напалм у пляшках і час від часу стріляли з рогаток, якщо хто-небудь підходив близько.

З кількох тисяч "афганців" Києва акцію ніхто не підтримав. Немає там у них ніякої солідарності.

Міліція тиснула весь час на психіку за допомогою гучномовців, обіцяючи різноманітні жахіття з Кримінального кодексу. Нарешті частина "афганців" не витримала і вирішила здатися. Всього кілька сімей наважилося триматися до кінця. Вони попросили наших полишити їх, позаяк тепер розраховували не на силу, а на те, щоб спекулювати власними стражданнями. Позиція мучеництва буває раціональною в межах сучасного "великого стилю". Ти можеш бути вбивцею, але виглядати мусиш як мученик. В усіх сучасних конфліктах сторони демонструють світові власні страждання та приховують перемоги. Цю моду завели євреї в своїх післявоєнних ігрищах. І дуже вірно вгадали.

Наші хлопці вишлися підземними теплотрасами. Увірвавшись до будинку, міліція була страшенно розчарована, коли не знайшла нікого з наших. Я згадую ті часи з тихим сумним замилуванням.

Мені запам'яталася розмова Славка з одним знайомим бандитом. Той жартома підбивав на якийсь "хл-пок", на що Славко відповів: "Не треба грузити. Я дуже добре розумію різницю між кримінальним злочином та політичним". Він мав на увазі, що за політичний загрожує діб п'ятнадцять або умовне покарання. Як це смішно сьогодні, коли ми ходимо під розстрільними статтями, а кримінальні елементи відкупляються навіть від вбивства.

До речі, "афганцям", які залишилися, квартири таки дали. Ті, що капітулювали, — пролетіли.

Анонім

Прийоми оперативної діяльності КДБ грунтувалися на широкому використанні інформаторів, у меншому обсязі — технічних засобів підслуховування. Найбільш розповсюджені з них були телефони. Конструкція даного виробу давала змогу підслуховувати не тільки телефонні переговори, а й розмови в приміщенні. Щоправда, місткість системи була обмежена. В обласному місті середніх розмірів можна було підслуховувати одразу не більше кількох десятків телефонів. "Жучки" розміром з таблетку використовувалися КДБ куди рідше. Для початку Їх треба було ще доставити до місця передбачуваної бесіди. Ласим до витворів західної культури "правозахисникам" якось підсунули "жучка" в корінці альбома з репродукціями. Ці лохи навіть не звернули уваги на того, хто їм його приніс. Спроби затертися в компанію, наприклад, супроводжуючи якусь відому особу "на сходку", дозволяли запідозрити такого візитера. Надмір бюрократичних процедур і секретність деяких радянських установ дозволяли досить успішно "вживляти" підслуховуючі прилади в одяг "об'єктів". Наприклад, людину могли викликати до військкомату, благо, майже всі ми були тоді військовозобов'язаними, і, доки він дочікувався прийому, вшити "жучок" у його куртку або пальто. Якось кмітливий антирадянщик виявив прилад і витягнув його. Звичайно фургончик з обладнанням для відтворення і запису розмов крутився поруч, тому одразу ж примчали оперативники і зажадали повернути "це".

— Що "це"?

— Самі знаєте.

Жодними законодавчими актами даний вид оперативно-розшукової діяльності не регулювався, тому люди посміливіше просто посилали невдачливих чекистів.

— В туалет викинув.

Все довелося вигрібати відрами і проціджувати. Добро, вигрібні ями у нас, як правило, не відокремлюють від писуарів — не Франція. Взагалі, черги в усіляких громадських місцях, від ЖЕКів до лікарень, широко використовувалися для встановлення контактів джерел з об'єктами. Запис бесід безпосередньо на магнітофон застосовувався куди рідше. Оперативний диктофон-мікрокасетник радянського виробництва розмірами трохи більший за портсигар, з металевим корпусом і мінімумом кнопок на панелі з торця. Мікрофон виводили через одяг, диктофон клали в кишеню. Таких виробів було обмаль, тому з розгортанням гуманітарної допомоги всіляким "опозиційним" групкам трофейні диктофони корейського або тайванського виробництва знайшли широке застосування. Записувати на них ще щось і вдавалося, але прослухати було практично неможливо. Тоді на всіляких сходках було модно і "престижно" виставляти диктофон на стіл і записувати — це свідчило про зв'язки власника з діаспорою.

Віде-і фотоапаратура для спостереження застосовувалися зрідка. На відео в основному фіксували факти правопорушень під час проведення масових заходів на зразок несанкціонованих мітингів. В очікуванні візитів якихось важливих шишок на деякий час відеокамеру встановили в під'їзді будинку, де мешкав Корчинський. Взагалі, за оперативними зйомками особового складу в ході акцій УНСО можна було розпізнати будь-кого. Ніколи не забуду орієнтовку, яку видали в ранній період нашої історії, що досить точно передає суть проблеми: "Розшукується чоловік (жінка), 25-40 років, який пише на стінах Києво-Печерського державного заповідника гасла антирадянського змісту, флейцовим пензлем шириною 25 мм. Одягнений в темну куртку і брюки".

Навести будь-який порядок на політичних тусовках Києва або Львова (провинцією, крім Чернігова, я гидував) навіть в інтересах елементарної безпеки було неможливо. Для цієї публіки ступінь поінформованості в їхньому власному сприйнятті і сприйнятті оточення співвідносилась з мірою політичної ваги. Як водиться, з недбалістю уживалася шпіономанія.

На щастя, рабське слідування більшості "джерел" інструкціям КДБ давало змогу з великої часткою ймовірністі локалізовувати цю публіку навіть шляхом аналізу і зовнішнього спостереження. Що б там не казали, а провокацій на той час офіційно, та й фактично, не влаштовували — боялися відповідальності. Тому "джерело", цілком у стилі інструкцій департаменту поліції часів Азефа, повинно було триматися осторонь активної діяльності, організації й участі в несанкціонованих мітингах. Ця публіка, як правило, крутилася навколо начальства з якимись невизначеними організаційними функціями або сама була керівництвом, яке вирішувало загальні чи, навпаки, дуже "приватні", наприклад, фінансові питання.

Пам'ятаючи колишню діяльність КДБ по формуванню правозахисного руху, особливо підозрілий вигляд мали всілякі "борці з режимом" зі стажем, котрі писали антирадянські памфлети і передавали їх на Захід. Вони перебували на контакті у третього секретаря посольства США, де перебували в списку кандидатів на отримання статусу "біженця". Такі частенько навідувались до Москви і "стукали" відразу на обидві сторони. Мої підозри відносно однієї людини, назвемо його В. М., підтвердилися у 1997 році. Тоді у центрі Києва дійшло до невеликої перестрілки. Троє потерпілих одностайно голосили, насправді як "потерпілі",