Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський

Ройовий "Явір"

БІЙ ЗА ШРОМУ

Дорога прострілювалася важкими кулеметами. Росіяни квапливо перетягували вогневі засоби з інших ділянок. З'явилися перші поранені. Поранили перший і другий номери нашого кулемета. Їх відправили в тил. Серед союзників було кілька вбитих.

Аби виправити становище, комбат наказав: "УНСО, вперед!" У нас була можливість прорватися через обстрілювану ділянку дороги, але це призвело б до втрат 30- 40% особового складу. Після півгодинної суперечки вдалося переконати союзників у тому, що під час бойових дій не конче треба пересуватися лише дорогами. Після того, як ми отримали свободу дій, загін лісом обминув Шрому.

Ми вийшли до урвища висотою метрів 200. Ані росіяни, ані грузини не могли навіть уявити, що тут може пройти більш-менш значний підрозділ, тому якогось серйозного спостереження за цією ділянкою не велося. На мотузках спустилися вниз з озброєнням та боєприпасами. Було ще темно, тож зробити це було нелегко, але, на щастя, обійшлося без жертв. Внизу ми опинилися на відстані 35-40 метрів від російських окопів. Заборонено було палити і розмовляти.

В горах світанок настає зненацька, немов хтось крутить ручку реостата. О 5 годині 10 хвилин сонце визирнуло із-за гір і залило все навкруги своїм світлом. У той же час пролунала команда: "Гранатами — вогонь!" Даремно навіть намагатися змалювати картину майже одночасного вибуху 46 гранат Ф-1 (довідка: граната Ф-1, теоретично розліт осколків до 200 м, практично — на 50-60 м змітає все живе). Це треба бачити. Повір на слово, читачу, це — ражаюча картина. Ані до, ані після цього я нічого подібного в житті не бачив. Щоправда, сотник казав, що після американських бомбардувань у В'єтнамі у нього залишилися сильніші враження.

Ще не встигли впасти підняті вибухами пил і земля, як пролунала команда: "Вперед!" Майже не пригинаючись, з вигуком "Слава!" загін рвонув уперед. Автоматн-кулеметне стрекотання, вибухи ручних гранат, і над усім цим, посилене луною в горах, — Слава! Слава! Слава!

Росіяни розгубилися, почали тікати. Ми пройшлися містом, наче розігріта праска. Вриваючись до будинків, бачили покинуті на підлозі блазенські козацькі нагайки, намилені пензлики для гоління, а в одній з кімнат знайшли — свята святих для москаля — недопиту пляшку горілки. Свідчення панічної втечі.

Діставшись центру міста, ми з сотником піднялися на горище триповерхової школи. Звідти було видно дорогу на Новий Афон, якою панічно відкочувалися росіяни. Дорога була забита піхотою, легковиками і вантажівками, серед яких виділявся червоний "Ікарус". Якщо б у цей час ударила грузинська артилерія, розгром був би повний. Але вразило мене не те, що мовчали грузинські гармати, а кількість відступаючих — їх було не менше 600 чоловік. Згодом, уже в шпиталі в Тбілісі, сотник зізнався:

— Якби я знав чисельність гарнізону Шроми, то навряд чи наважився б атакувати місто з півсотнею стрільців.

Побачивши, що їх ніхто не переслідує, росіяни переформувалися, відправили найбільш деморалізовані частини в тил і, отримавши в допомогу батальйон ДШБ, перейшли в контрнаступ. Діяли вони нерішуче, промацуючи нашу оборону. Це скоріше нагадувало розвідку боєм. У нас катастрофічно бракувало людей для оборони всього міста, тим більше, що у росіян була перевага в тому, що вони шість місяців просиділи у місті, добре знали околиці, кожний кущик, хвіртку, провулок. Окремі групи автоматників почали просочуватися нам у тил. За цих умов сотник прийняв рішення: створити на панівних висотах вогневі точки, які б перехресним вогнем накривали вулиці між ними. До речі, в нагоді стала вантажівка з мішками солі, яку кинули росіяни, відступаючи. За допомогою цих мішків будинки на горбах, зайнятих нами, швидко переобладнали в доти.

Потрапивши під перехресний вогонь наших кулеметів, росіяни відступили і того дня нас більше не турбували. Всю ніч на позиціях кипіла робота. Все, що можна було замінувати, замінували, сарайчики перетворились на маленькі фортеці, а поміж ними у важкому скелястому грунті видовбали шляхи сполучення. Вранці при підтримці мінометів москалі почали наступ. Атаки йшли одна за одною, як хвилі прибою, і так само, розбиваючись об нашу оборону, відкочувалися назад. У мене була можливість ще раз пересвідчитись у тому, що в росіян немає ані краплі жалю навіть до своїх солдатів. Капловухих кацапчат їхні ж командири гнали прямо на наші кулемети.

В розпал чергової атаки до головного командного пункту ввалився ройовий Рута. Збиваючи з себе пил, він нервово доповідав:

— Кулемети від безперервного вогню розігрілися. Рукою до дула не доторкнутись. А москалі все пруть і пруть. Що робити?

Потягнувшись до хрусту в суглобах, сотник відповів:

— А ви, українулі, поставте біля кулеметів відерця з водою, мочіть в них ганчірки і охолоджуйте стволи. Ми ж не можемо обмануть надєжди рускіх ребят погібнуть за родіну.

Більш за все нам набридала батарея ротних мінометів. Росіяни розмістили їх за триповерховим будинком так, що ми своїми РПГ-7 ніяк не могли їх дістати. Допоміг випадок, точніше — збіг обставин. На протилежному від наших укріплень боці, прикриваючись будинками, маневрував танк Т-80. Він досить ретельно обстрілював нашу оборону. На другий день боїв поручник Байда зловив російські переговори. Якийсь капітан Лісицин істерично волав:

— Я відмовляюся атакувати втретє. Це не грузини, це або українці, або якісь найманці із Західної Європи.

Ми засікли хвилю. Наступного дня, з'ясувавши квадрат, з якого били російські міномети, сотник вийшов в ефір російською мовою і від імені капітана Лісицина почав кричати, що у квадрат 14 (розташування російських мінометів) прорвалися українські автоматники. Треба негайно накрити їх вогнем. Наш старий знайомий, танк Т-80, зреагував миттєво: розвернув башту і врізав по своїх мінометах. Їхній вогонь відразу ж вщух, а ефір загус від російського мата. Танкістів крили вздовж і впоперек. Явно розгубившись, вони підставили свій бік, а наші хлопці першим же пострілом з ПТУРСа підпалили цю обридлу залізну коробку. Горіла вона, як сніп соломи. Ніколи раніше не міг собі уявити, що залізяка може так палати, але, як сказав поет: "Життя триває, точиться війна".

Не зважаючи на постійні вимоги сотника, підкріплення нам не давали, а на третій день боїв припинилося й постачання боєприпасами та продовольством. Сотник на машині, яка на той час лише обрисами нагадувала "Волгу", по прострілюваній дорозі прорвався до штабу корпусу. Там його знову нагодували "завтраками", пообіцявши все, але не зараз, а найближчим часом. Пересварившись з командуванням і набивши машину тим, що вдалося вирвати у інтендантів, сотник Устим уже в темряві повернувся до Шроми. Перед від'їздом оголосив ультиматум: якщо завтра не буде підкріплення,