Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський
З'ясувалося, що чималий запас технічних засобів батумського дельфінарія з невідомих мені причин був недосяжний. Грузини, по простоті душевній, гадали обійтися цілком непридатними для військових цілей "пузи-ковими" аквалангами. їхні комісіонери з готовністю запропонували закупити їх у Туреччині. Обух замріяно пускав слину в передчутті появи довгоочікуваних іграшок: скутерів, гідрокостюмів, гарпунних рушниць і ножів. Я наполіг на придбанні спорядження в Києві. На колишній учбовій базі ДТСААФ знайшлася якась кількість кисневих приладів та іншого легководолазного спорядження. Не існувало проблем і з вибором цілей. Уздовж сочинського узбережжя на будь-якій з якорних стоянок атаку можливо було здійснити цілком безкарно. Тут варто згадати античний принцип простоти задуму і виконання. Атакувавши якомога легшу ціль у російських територіальних водах, ми досягали достатнього пропагандистського ефекту. Приклад? Історія з "Авразією", що трапилась пізніше.
Власне, технічні проблеми було зведено до мінімуму. Забортне розміщення контейнерів зі спорядженням дозволяло уникнути викриття навіть при проведенні митного та прикордонного догляду. Як-ні-як, а майже десять років я, власне, як і весь плавсклад торговельного флоту, промишляв контрабандою і, без зайвої скромності, досяг на цьому грунті деяких успіхів.
Судновий корпус легко руйнується знизу, поблизу бокового киля, концентрованим зарядом ТНТ масою 5 кг. Застосування двох зарядів по обидва борти в умовах підводного середовища значно підсилює ефект. Вода, як відомо, не стискується, і частина вибухової хвилі, відбиваючись від дна, посилює дію вибуху. За тодішнього безладдя в судноплавстві, викликаного втратою монополії пароплавств, не вимагалося якихось особливих зусиль, аби придбати потрібні для прикриття фрахтові документи для каботажного рейсу. Резервним варіантом залишалося рибальство.
На жаль, наступні події війни поставили хрест на наших воєнно-морських планах.
Згадую про це тому, що для характеристики епохи мають значення і відомості про нереалізовані плани. Діяльність терористичних груп на дев'яносто відсотків складається з підготовки заходів, що так і не вдається реалізувати.
На той час в Абхазії проживало близько 60-65 тисяч абхазців і 350 тисяч грузинів. Безумовно, і дурню зрозуміла неможливість будь-якого серйозного збройного опору за такого співвідношення населення. Щоправда, там проживало ще близько 250 тисяч так званих російськомовних — вірменів, росіян, греків, українців, але до початку конфлікту їм все було по барабану. Згодом вони просто порозбігалися, крім вірменів, які в своїй більшості складалися з сільського населення і взяли активну участь у конфлікті на антигрузинському боці. Виходячи з того, що за кількістю вони переважають абхазців, проживають компактно і за національними ознаками є непоганими бійцями, вірменський фактор в абхазькій війні був другим після російського.
Вірменська громадськість Абхазії сформувала кілька окремих національних батальйонів, що діяли автономно. З одним з таких підрозділів, а саме з батальйоном імені маршала Баграмяна, нам довелося зіткнутися.
Було це на початку червня. Як командир добровольчого загону УНСО "Арго" я одержав наказ захопити село "М". Форсувавши річку і не доїхавши до села метрів 800, ми позлізали з машин, розгорнулися в розстрільну. Встановивши на флангах кулемети, почали просуватися до села. Розвідка доповіла, що в селі перебуває близько 50-60 озброєних людей, що вони — не росіяни, погано обмундировані і явно не складають враження регулярного підрозділу. Над кабіною нашого головного ЗИЛа майорів жовто-синій прапор. Напевно, по ньому вірмени й визначили нашу національну приналежність. Як тільки розстрільна рушила вперед, над крайнім будинком замахали білим прапорцем. Ми зупинилися і про всякий випадок залягли. Я взяв двох стрільців і рушив назустріч трьом невідомим воякам, що, вимахуючи білим прапорцем, вийшли з села. Ми зійшлися десь приблизно посередині між нашими позиціями. З їхнього вигляду я зрозумів, що вони — не грузини і чомусь бовкнув:
— Салам алейкум.
Вони перезирнулися і старший відповів:
— Бареф дзес.
Відтак стало зрозуміло: вірмени. Ще й хрести на грудях. Старший, будемо називати його Леон, чи то спитав, чи підтвердив:
— Ви не гогі (так називають грузинів, аналогічно: фриц, Іван, томмі.)
— Ми українці, — відповів я і показав тризуб на фуражці, ще й дістав із пазухи хреста в надії розвіяти його сумніви, викликані моїм мусульманським привітанням.
Леон був небалакучий:
— Ми воюємо з гогі. Ані українці нам, ані ми українцям нічого поганого не робили. Чого хочеш?
Беручи приклад з Леона, і я відповів стисло:
— У мене наказ взяти село.
— І що, будеш брати?
— Буду, — впевнено відповів я, помітивши краєм ока, як на сусідньому пагорбі хлопці встигли розвернути у напрямку села нашу "зушку".
Леон помовчав, поміркував і сказав:
— Ну і бери його на хер. — Повернувся та пішов геть.
За 25-30 хвилин ми побачили, як з села потягнулася вервечка вірменських ополченців. Через годину ми взяли село під контроль. Отак безкровно закінчилася зустріч українських і вірменських бойовиків в Абхазії.
Повернімося до початку літа 1993 року. Російська агресія на Кавказі розворушила і наш український мурашник. Враховуючи традиційну україно-грузинську дружбу, сотні, навіть тисячі людей в Україні готові були зголоситися захищати зі зброєю в руках маленьку волелюбну республіку. Завадила, як завжди, тупа політика українського уряду. Ці "архистратеги" почали скиглити: як би чого не вийшло, як нас зрозуміє європейська співдружність, чи не образиться Москва. "Природно, образиться", — заявив лідер УНА-УНСО Дмитро Корчинський. Від того часу питання збройного російсько-українського опору на Кавказі цілком перейшло під "юрисдикцію" УНСО. Мене призначили командиром добровольчого загону УНСО, який згодом назвали "Арго". Перед від'їздом я почав цікавитись історією Абхазії.
Морське піратство було водночас славою і трагедією народів, що населяють цей край. Морський та прибережний розбій, продаж полонених і власних співвітчизників у рабство було головним промислом черкесів і абхазців.
Один з перших споминів про геніохів — давніх абхазців — теж пов'язаний з піратством. Ось свідчення Діодора (307-301 рр. до Р. X.):"... Для захисту плаваючих по Понту, він (Євмел) вступив у війну з варварськими народами, як правило, тими, що займаються піратством: ніохами, геніохами, ахейцями, й очистив від них моря". Довідка:
