Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський
Лівим флангом нашої оборони було село Старушк-но. За українськими мірками — це хутір з півтора десятками халабуд. Противник залишив його без бою ще три дні тому, а місцеві мешканці повтікали. І от на ранок четвертого дня приїздить до нас полковник генштабу в американському камуфляжі, весь розшитий позументами, на кепі золоте дубове листя — ні дати, ні взяти, занзібарський адмірал. Ми поряд з ним — такі собі зачухані лісовички. Вручив мені пакет. Відкриваю, а там наказ форсувати Східну Гумісту і взяти з боєм село Старушкіно. Я не витримав:
— Батоно полковник, ви карту читати вмієте?
— А як же!
— Так от, Гумісту ви щойно переїхали, а Старушкіно — це тут, де ви зараз знаходитесь. Так що, пативцемулі, непорозуміння якесь вийшло.
Зробивши вигляд, ніби він уважно читає карту, полковник за кілька хвилин темпераментно висловився:
— Чорт, опат дуракі в штабє напуталі.
Сів у машину і поїхав назад. У цей час до мене підійшов комбат Вахо:
— Ти што, савсем тупой. Надо біло сказат: єсть. Через два часа по рації саабщілі би: "Ламая атчаянний сапративлєніе пратівника, село Старушкіно біло взято нашімі войсками. Пріказ випалнєн!" Нас би і отмєтілі. А так харошего чєлавєка в нєудобний палаженій паставіл. Я знаю етого полковніка, он до войни яблакі в Сухум продавал. Очень хароший яблакі білі. А ти прістал. Карту чітать умєєш? Карту чітать умєєш? Ну нє умєєт. Ну і што? Єму что надо мєстниє покажут.
Вахо відійшов, щось незадоволено бурмочучи під ніс. А я подумав: може, він дійсно має рацію? От так, вік живи, вік учись, а дурнем помреш.
Хорунжий Вашек
В УНСО мене одразу попередили: "Хоча ви й офіцер радянського флоту, але, згідно нашого статуту, службу будете починати рядовим стрільцем".
— Нічого, — заспокоїв мене пан Корчинський, — подивіться на Устима: навіть його досвід і воєнна освіта не завадили йому дослужитися до сотника. Ваші перспективи прямо залежать від того, наскільки грунтовно зможете забути все, що знали раніше.
Як говорилося, так і сталося. Свою абхазьку кампанію 1993 року я починав вже у ранзі хорунжого УНСО. Йшло літо 1993 року. Основні сили загону УНСО "Арго" вели тяжкі бої в містечку Шрома. Я зі своїм підрозділом займав позицію праворуч від нього — селище Апіанда. Щодня з боку Шроми ми чули канонаду, а вночі над горами займалася заграва — це горіло місто. У нас було порівняно спокійно. Ми тримали під контролем брід через Східну Гумісту. На іншому березі розмістилося село Ахалшені. Там уже були росіяни. Праворуч над Апіандою нависала гора, вкрита лісом, як ведмежою шкурою. Судячи по карті — 920 м над рівнем моря. От з цієї гори і почалася наша халепа.
Постійних постів, ані наших, ані противника, на ній не було. Та час від часу з'являвся бродячий загін і починав нам набридати, обстрілюючи з гори. Вогонь вели поодинокими пострілами з автомата по всьому, що рухалося, включаючи кіз і собак. Снайпер, на щастя, був недосвідчений, але нерви псував і, зрештою, хтось на кулю таки натрапив би. За кілька днів спостереження ми виявили двоповерховий будинок, добре замаскований лісом. Скоріше за все, він використовувався противником як база.
Наступного дня, взявши з собою автоматника і приблудного собаку, я рушив на ту гору. Підійшовши до будинку, ми наштовхнулися на колючий дріт — у такий спосіб місцеві селяни захищали свої городи від диких тварин. Перекинули через огорожу собаку, зверху на дріт кинули плащ-палатку і перелізли самі. Пес — добре тренований курцхар, незамінна для розвідки в лісі собака, — повернувшись у напрямку будинку, тихо загарчав. Стало ясно — в будинку чужі люди. Залишивши стрільця прикривати головний вхід, я тихо обминув будинок, підстрибнув, підтягнувся і заліз на терасу, що тягнулася вздовж всього другого поверху. Більше за все боявся, що обваляться гнилі балки. Тихенько підкрався до вікна.
В приміщенні точилася жвава розмова, рясно пересипана матом. Грузини майже не вживають мат, та й у нас російська лайка суворо заборонялась. Крім усього іншого, ще й тому, що вночі стріляли на голос. Тож національна приналежність співрозмовників не викликала сумнівів.
Коли так, висмикнув кільце, порахував до двох, і -1 полетіла у вікно. Відірвані вибуховою хвилею двері просвистіли над головою, ледве не зачепивши стрільця, що підбіг до будинку. Ведучи автоматний вогонь, вскочив до будинку. На тлі вікна в диму і піднятій пилюці я побачив силует людини і останньою чергою різонув по ньому. Він плавно завалився назад у кімнату. В те, що залишилося від дверей, влетів захеканий автоматник. Пес завбачливо залишився внизу.
В кімнаті кисло пахло вибухівкою. Перекинуті догори ніжками ліжка і стіл. На підлозі чотири фігури, двоє з них проявляють ознаки життя. Нас здивувало, що на поясах у всіх були прилаштовані наручники. Ними й закували тих, хто залишився живий. У нагрудних кишенях знайшли посвідчення. От це так! Ризький ОМОН! Наскільки мені відомо, вони залили за шкуру прибалтам багато сала. Тепер, виходить, перебралися сюди.
В цей момент по вікнах бризнули автоматні черги. Ми вискочили з будинку, витягнувши за собою обох омонівців. Щільність вогню засвідчувала, що стріляло чоловік 12. Поки що нас прикривав будинок, від якого аж тріски летіли. Я пригнув до землі автомат стрільця:
— Ти що, здурів? Як тільки почнемо стріляти, вони відразу зрозуміють, що нас лише двоє. Тоді кінець.
Омонівці лежали мовчки. Це були люди, які нікого не щадили і добре розуміли, що марно просити пощади. Забрати їх із собою ми не могли, залишити в живих — теж. Найманці, у яких руки по лікті в крові. Та серце мого стрільця здригнулося:
— Що хочете робіть, пане хорунжий, але полонених розстріляти не можу.
— Добре, — кажу, — забирай собаку і тікай. Я наздожену.
Але нікого було забирати: розумний пес уже визирав із-за дерев з іншого боку загорожі.
— Ну, давай, наздоганяй свого Сірка, — я підштовхнув стрільця в спину. За півгодини я наздогнав їх уже в лісі. Він глянув на мене й усе зрозумів.
