Гірка правда - Віктор Варфоломійович Поліщук
Цей закон експансії,- каже Дм. Донцов,- мимо його численних противників, існував, існує та існуватиме (стор. 234). І далі: Стремління, що спостерігаємо серед людських рас, стремління заволодіти чужими землями, властиве всім родам організмів і виявляється у них усілякими способами. Можна сказати, що межі сфер існування кожного виду означуються рівновагою двох собі ворожих систем, сил... Стремління, властиве кожному видові - увірватися в чужу сферу... людський рід, хоч і отарна порода, все ж таки завжди був і тепер лишається ще хижацькою породою (там же). Що можна сказати на такі твердження Дм. Донцова, які увійшли до арсеналу ідеології ОУН? Можна, мабуть, поставити запитання: а яке ж відношення ця наука має до християнства? Хай би про це сказали теологи у свій час, в час, коли український націоналізм став оформлюватися як політичний рух і коли почав організовуватися. Мовчали тоді греко-католицькі теологи, хоч і було багато перед II світовою війною в Галичині греко-католицьких докторів, професорів теології. Мовчать вони й тепер. А видавець чергового видання "Націоналізму" - Українська Видавнича Спілка в Лондоні, пише: "Націоналізм" Донцова впродовж 40 років... з уваги на географічне положення України і на християнські основи її духовності є чи не постійним елементом української національної ідеології (стор. 2). Для мене, людини, котра в деякій мірі обізнана з християнством, проголошуваний Дм. Донцовим (і взятий на своє ідеологічне озброєння ОУН) український націоналізм і християнство, це діаметрально різні речі. Проте якось мені не трапилась до рук книжка українського теолога, або бодай священика, котра б піддавала критиці вчення Дм. Донцова з позицій християнства. Чи є така книжка?
Як же бо примирити ідеологію ОУН, вчення Дм. Донцова з ідеалами християнства, з наукою Ісуса Христа? Дм. Донцов каже: Закон природи є право сили... експансія - не тільки самоутвердження власної волі до життя, а й заперечення її в інших (стор. 235). Ворогування неминуче, бо кожна воля існує для себе, як відмінна і протилежна іншим сила (стор. 239).
Хай цю суперечність українського інтегрального, чи пак донцовського націоналізму з наукою Ісуса Христа розв'язують теологи, філософи, а я вернуся до чисто світських справ. Обмежуся тут до одного прикладу. Наприкінці ХІХ-го століття між шведами й норвегами, які до того часу жили в рамках однієї держави, прийшло до непорозумінь, норвежці забажали мати свою окрему державу. Король Швеції дав згоду провести референдум, який вирішив про відокремлення Норвегії від Швеції, внаслідку чого встановлено між тими державами кордон. Це сталося 1905 року. І від того часу не було між названими державами територіальних претензій. Бо народи цих країн керувалися не принципом експансії, а розумом, миролюбством, високою скандинавською культурою, згідно до християнських законів моралі.
А Дмитро Донцов не вгаває: Громада, що відкидає завоювання, знаходиться в стані упадку (стор. 240). Посилаючись на італійця Енріко Коррадіні, Дм. Донцов каже, що воля життя і воля влади перемінюються в волю війни... Воля війни між націями вічна. Вічна є війна. (стор. 243).
Дм. Донцов так закінчує II розділ: Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до еспансії, - означив я як першу підставу націоналізму... Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та свідомість її конечності, без якої неможливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу. Першу з цих підстав протиставляю тому духовному "кастратству", яке виключало волюнтаристичний чинник з міжнаціонального життя, вірячи сліпо в творчу силу інтелекту Другу - протиставляю засадничому пацифізмові нашого провансальства, яке вірило у вічний мир Ліги Націй (стор. 244-245).
В третьому розділі п.н. "Романтизм, догматизм, ілюзіонізм - третя вимога націоналізму", Дм. Донцов каже: Писати, як у нас пишуть, що боротьба за національну волю походить не з любові і бажання панувати над кимсь, а лише з ненависті до рабства - значить не розуміти динаміки розвою. Природа та історія не знають рас агресивних і неагресивних, лише раси сильні і слабкі. Раси сильні - визволяються, коли вони підбиті, і розширюються коштом слабших, коли є вільні; раси слабі - або здобуваються лиш на спазматичний бунт (коли вони під ярмом), або роздаровують своїм ворожим меншостям національні, культурні та всілякі інші автономії -коли вони є вільні (стор. 262).
Саме, мабуть, у цьому джерело визначення в українському націоналізмі "нації", як раси. І тиснеться на вуста: Слабенька Канадо! Тепер я знаю - чому Ти ввела в країні політику багатокультурності! Президенте України! Ви тому проводите політику зрівняння перед законом усіх національностей, що живуть в Україні, бо українська нація слабка! Та годі іронізувати. Коли б ОУН прийшла до влади на Україні - було б не до іронії. Вона б, за вченням Дм. Донцова, крикнула б: "Україна для українців! Такі гасла вже появлялися на Україні з боку українських націоналістів Р.Б. 1992.
А ось далі в Дм. Донцова: ... пафос у носіїв великих ідей прибирає форму того, що в поточній мові зветься фанатизмом... (там же)... Фанатизм знов-таки є невід'ємним станом душі всіх діячів і учасників великих епох, усіх, що дають себе нести великій ідеї (стор. 263). Фанатик - визнає свою правду за об явлену, загальну, яка має бути прийнята іншими. Звідси його агресивність і нетерпимість до інших поглядів... ненависть до всього, що перешкоджає їх здійсненню... (там же) ... чуттєві ідеї фанатиків не знають толерантності, бо спір про догми віри рішається не полюбовним судом, лише ордаліями (стор. 263-264), тобто інквізиційними судами, які обвинуваченого піддавали випробуванню вогню, води: якщо ти невинен, то не згориш, не втопишся, а якщо винен - згориш або втопишся.
Далі Дм. Донцов каже, що Шпенглер за найцінніший здобуток війни для Німеччини уважає здібність ненавидіти ворога. І далі: як далека ця мужня думка від думок деяких наших провансальців, які своє локайство супроти всякого status quo звуть державництвом, а свою душевну вияловилість
