Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг

злочини якобінців: грудневі події в Парижі, республіканські весілля в Нанті, забиття в’язнів у Версалі — вельми промовисті натяки для ліонського ката, щоб тому живо пригадалась і власна минувшина. Що довше лаявся Бонапарт, то впертіше німував Фуше. Поки громадилися звинувачення, поки Наполеонові брати і двір зневажливо зиркали на міністра поліції, що теж, нарешті, дав хука, жоден м’яз не здригнувсь на його скам’янілій масці. Холодний, мов камінь, Фуше відкидає всі звинувачення, застиглий і скрижанілий, виходить із Тюїльрі.

Падіння Фуше здавалось неминучим, бо Наполеон не давав Жозефіні й слова сказати на його захист. «Хіба не він був їхнім ватажком? Хіба я не знаю, що він виробляв у Ліоні й на Луарі? Самих Ліона й Луари досить, щоб пояснити поведінку Фуше», — лютував він далі. Вже почали загадувати, хто ж буде новим міністром поліції, а до старого, що вже в неласці, стали холодно повертатися плечима; здавалося (як не раз і давніше), що Фуше пропав остаточно.

У подальші дні ситуація не поліпшилась. Бонапарт і далі тримався свого, накидав цей злочин якобінцям, вимагав дій і суворих покарань. А коли Фуше, йому та решті всупереч, казав, що напав на інший слід, відповіддю були зневага і глум. Усі ті йолопи глузували і кпили з сердеги міністра поліції, нездатного розкрити таку очевидну справу; всі його вороги тріумфували, а він затявся на своїй похибці.

Фуше не відповідав нікому. Він не сперечався, він мовчав. Мовчав цілі два тижні, мовчки, без заперечень слухав і тоді, коли йому наказали скласти список зі ста тридцяти радикалів і колишніх якобінців, яких мали вислати до Ґаяни, віддати, отже, «сухій ґільйотині». Не кліпнувши й оком він підписав декрет і влаштував процес проти останніх монтаньярів, останніх з «гори», учнів свого приятеля Бабефа — Топіно й Арени, що не скоїли жодного злочину, а тільки говорили відкрито, що Наполеон загріб собі в Італії кілька мільйонів і хоче за них купити самовладність. Фуше бачить, як, не рахуючись із його думкою, одного висилають, іншого страчують, і мовчить, мов священик, що, зв’язаний таємницею сповіді, запечатавши вуста, спостерігає страту невинного. Бо Фуше давно вже натрапив на слід, і, поки решта глузує, поки сам Бонапарт щодня іронічно закидає йому дурну впертість, збирає в своєму недоступному кабінеті остан­ні переконливі докази, що замах справді заподіяли шуани — партія короля. Й далі виказуючи холодну й недбалу байдужість у Державній раді й передпокоях Тюїльрі, нехтуючи всі закиди, в потаємній кімнаті він гарячково працює з найкращими аґентами. Купи золота йшли на заохочення, на ноги піднято всіх шпигунів і нишпорок Франції, все місто притягнено за свідків. Уже розпізнано розірвану на клапті кобилу, що тягла пекельну машину, знайдено її колишнього власника, вже докладно описано чоловіка, що купив її; завдяки майстерно укладеній «biographie chouan­nique» (зробленій з наказу Фуше енциклопедії особистих прикмет усіх еміґрантів і роялістів, усіх «шуанів») уже знали імена вбивць, а Фуше все мовчав. Він і далі героїчно виставляє себе на глум, дає ворогам тріумфувати. Дедалі швидше прядуться нитки, сплітаючись у нерозривну мережу, ще кілька днів — і зловлять того отруйного павука. Аби лише кілька днів! Бо Фуше — з ураженим честолюб­ством, ображеною гордістю — не хоче дрібної й пересічної перемоги над Бонапартом і всіма тими, що закидали йому непоінформованість, — він теж прагне мати своє Маренґо, перемогу повну й нищівну.

І через два тижні він раптом завдає удару. Змову до решти викрито, розплутано всі сліди. Як і передбачав Фуше, ватажком був найгрізніший шуан — Кадудаль, а його по­плічниками — змовники-роялісти, куплені за англійське золото. Мов грім ударив — так ця звістка приголомшила ворогів Фуше. Бо побачили: даремно й несправедливо розправилися зі ста тридцятьма невинними, надто рано й зухвало кпили вони з цього непроникного — непомильний міністр поліції стояв тепер перед народом сильніший, пильніший і грізніший, ніж будь-коли. З гнівом і подивом водночас позирав Бонапарт на цього, мов крига, застиглого калькулятора, чиї холоднокровні обрахунки вже вкотре виявилися слушними. Несамохіть він мусив визнати: «Фуше мислив ліпше, ніж багато інших. Він мав рацію. Треба очі розплющити на тих еміґрантів, що повертаються до країни, на шуанів і всю оту партію». Та Фуше здобув цією справою тільки Бонапартове визнання, але не прихильність. Адже автократи нітрохи не вдячні тим, що вказали на їхні помилки й несправедливість, і безсмертною зостається Плутархова оповідь про воїна, що, врятувавши в битві від неминучої смерті володаря, замість одразу втекти, як порадив мудрець, сподівався монаршої подяки й наклав за те головою. Володарі не люблять тих, хто хоч колись помітив їхню слабкість, а деспотичні натури не терплять дорадників, коли ті бодай раз виявляться розумнішими за них.

У тісній царині поліції Фуше тепер досяг найможливішого тріумфу. Але який він мізерний проти Бонапартових тріумфів двох останніх років консульства! Остаточно замирившись з Англією, уклавши конкордат із церквою, диктатор якнайкраще увінчав довгу низку своїх перемог. Завдяки його діям і геніальній прозірливій думці обидві наймогутніші світові потуги вже не були ворогами Франції. Країна втихомирилась, фінанси впорядковані, покінчено з партійками, погоджено суперечності: почала знову розквітати держава, забуяла промисловість, піднеслося мистецтво — вже йде доба Авґуста й недалеко той час, коли Авґуст зволить називатися Цезарем. Знаючи кожен Бонапартів нерв і думку, Фуше виразно відчуває, якої тягне честолюбство корсиканця: його вже не задовольняє перша роль у Республіці — цю врятовану його зусиллями землю він хоче дожиттєво й довічно зробити своєю родинною власністю. Щоправда, він, консул Республіки, такого нереспубліканського честолюбства не виказує, та потаємці дає наздогад своїм наближеним, що Сенат міг би над­звичайним актом довіри, таким собі «témoignage éclatant», висловити свою вдячність. Десь потай у душі ввижається йому Марк Антоній, надійний і відданий слуга, що вимагає для нього імператорської корони, і гнучкий та спритний Фуше міг би собі цим здобути довічну дяку.

Але Фуше ухиляється від такої ролі, чи, власне, не від­мовляється відкрито, а, зовні ніби прихильний, намагається в пітьмі зашкодити цим намірам. Він став супроти братів, супроти всього Бонапартового клану й на боці Жозефіни, що тремтить зі страху й тривоги перед останнім кроком свого чоловіка до монархії, бо знає: потім вона вже недовго буде йому дружиною. Фуше застерігає її від