Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг

вже йшлося про підготовчі заходи до перевороту, прочули про те й Наполеонові брати. Найдалі поривався Карно, прагнучи якнайшвидше відновити давній Комітет безпеки. А Фуше, принаймні цілком виявляючи свою вдачу, замість вірно триматися нібито переможеного консула, завбачливо відмовчувавсь, аби в разі потреби накладати зі старими, а при нагоді й з новими господарями. Та наступного дня прибув ще один посланець, повідомивши зовсім протилежне — про бли­скучу перемогу під Маренґо: останньої миті генерал Дезе, виявивши геніальну військову інтуїцію, прийшов на допомогу Бонапартові, обернувши поразку в тріумф. Через кілька днів повернувся вже цілком певний своєї могутності й усотеро сильніший, ніж коли вирушав, перший консул. Безперечно, він зразу дізнався, що на першу звістку про його поразку всі міністри й радники мерщій жбурнули його за борт, і першою жертвою цапнув Карно, вигнавши його з міністерства, бо ж той поривався найдалі. Решта, й Фуше також, залишились на своїх посадах. Над усе обережний невірності не виявив, щоправда, й вірності теж. Він нічим не скомпрометував себе, але й не утвердив, показавши знову, ким він завше був: надійний, коли все добре, ненадійний, коли недобре. Бонапарт його не звільнив, не покарав і не дорікав йому, та відтоді вже не мав до нього довіри.

Цей дрібний і майже цілком захований у пітьмі епізод мав також і психологічні наслідки. Адже він виразно показав, що влада, зіперта на самі шаблі й перемоги, при першій поразці неминуче впаде, і кожен володар, що відступив від природної леґітимності крові і предків, неодмінно і вчасно мусить заснувати нову леґітимність. Сам Бонапарт, відчуваючи власну силу, повний несхитного оптимізму, ­завжди притаманного геніальним натурам у період злету, таку слабку пересторогу міг і знехтувати — зате не його брати. Адже — в усіх описах на це часто й уваги не звертають — Наполеон добувся до Франції не сам, а в су­проводі голод­ного й жадібного до влади родинного клану. Спочатку матір та чотирьох безпосадних братів ще задовольнило б, якби, щоб сестрам кілька суконь купити, їхня надія, їхній Наполеон побрався з донькою багатенького фабриканта. Та коли він несподівано сягнув такої могуті, всі похапцем учепилися в нього, щоб усю родину він потяг угору за собою; вони теж дерлись угору до розкоші, прагнули всю Францію, а потім увесь світ зробити немов родинними маєтностями Бонапартів. Їхнє нечисте, невситиме, не виправдане ніяким блиском генія брутальне здобичництво навалювалось на брата: він мусить подбати, щоб свою залежну від народної прихильності владу зробити незалежною і тривкою, перетворити на спадкове королювання. Вони вимагали, щоб він кожному з них дав державу, зробив королем чи імператором, хотіли, щоб розлучився з Жозефіною й побрався з котроюсь баден­ською принцесою, — тоді ніхто ще не зважувався думати про сестру царя чи молоду Габсбурґівну! Невпинними інтриґами родичі щораз далі відпихали Бонапарта від давніх побратимів, від його колишніх переконань, штовхали від Республіки до реакції, від свободи до деспотизму.

Насупроти цього невгамовного, невситимого й несимпатичного клану стоїть самотня й справді безпорадна Жозефіна, дружина консула. Вона знає, що з кожним кроком угору, до самовладного панування, Бонапарт усе далі відходить від неї, бо не могла вона дати королю чи імператорові єдиного, чого насамперед вимагали династичні наміри: спадкового володіння троном, отже, довічного панування. На її боці стояв тільки дехто з Бонапартових радників (не було в неї грошей, і сама вона завше боргувала), і на той час найвірнішим був Фуше. Вже віддавна він недовірливо приглядається, як від несподіваних успіхів до неймовірних меж виростає Бонапартове честолюбство, як наполегливо той переслідує й позбувається всіх справжніх республіканців, називаючи їх анархістами й терористами. Сторожким і пильним поглядом Фуше бачить, що, за словами Віктора Гюґо, «déjà Napoléon perçait sous Bonaparte»[27], позаду генерала загрозливо виступає імператор, позаду громадянина — самовладний цезар. Зате він сам, голосувавши проти короля, довіку, мов шлюбом, пов’язаний із Республікою, всі його інтереси полягають у тому, щоб збереглася вона й республіканська форма врядування. Тому й боїться він усього монархічного, тому відкрито і потай воює на боці Жозефіни.

Такого йому клан подарувати не може. З корсиканською ненавистю Наполеонова рідня пильнує кожного його кроку, щоб, тільки-но зашпортається, миттю зіпхнути в могилу цього незручного чоловіка, що став їй на заваді.

Чекали вони довго й нетерпляче. Аж раптом таки трапилась нагода перечепити Фуше. 24 грудня 1800 року Бонапарт їхав до Опери на прем’єру Гайднового «Створення». На вузькій вуличці Нікез просто за його екіпажем випнувся гейзер куряви, скалок і картечі з такою страшною силою, що уламки перелітали через будинки, — це був замах, вибухнула сумнозвісна пекельна машина. Тілька шалена швидкість, з якою мчав нібито п’яний кучер, урятувала першого консула, від ударної хвилі екіпаж зіпнувся, мов поцілений звір, а серед вулиці полягло сорок пошматованих і скривавлених тіл. Блідий, зі скам’янілим обличчям, поїхав Бонапарт далі до Опери, щоб показати захопленій публіці свою незворушність. Із байдужим, закляклим видом він слухав ніжні мелодії старого Гайдна, з силуваним спокоєм дякуючи шумним вітальним гукам, а поряд у Жозефіни від нервового струсу сльози котились і котились. Та щойно Бонапарт повернувся з Опери, міністри й державні радники в Тюїльрі швидко відчули, наскільки та незворушність була штучна й нещира. Гнів його першою чергою вихлюпнувся на Фуше, він несамовито накинувся на блідого й застиглого чоловіка: як міністр поліції той уже давно мав натрапити на слід цього замаху, але ж сам по-злодійському жалів і покривав своїх приятелів, з якими колись укупі коїв злочини, — якобінців. Фуше стримано заперечив: поки що зовсім невідомо, чи замах учинили саме якобінці, проте він переконаний, що головну роль тут грали змовники-роялісти й англійське золото. Така спокійна відповідь ще дужче розлютила першого консула: «Це якобінці, терористи, ті повсякчасні баламути й паскуди, що всім гуртом ідуть проти будь-якого уряду. Всі вони злочинці, які один одного варті, і, щоб убити мене, заб’ють, не вагаючись, тисячі невинних. Та я їм покажу справедливість, нехай начуваються». Фуше насміливсь удруге висловити сумнів. Мало не з кулаками кинувся запальний корсиканець на міністра, тож була змушена втрутитись Жозефіна, лагідно взявши чоловіка за руку. Та Бонапарт висмикнувсь і в нестямному пориві закинув Фуше всі вбивства й