Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг

народ давно вже подав свій голос. Авіньйон, Ліон, Париж вітали його, мов тріумфатора, міста, де він проходив, запалювали святкові вогні, з театральних сцен передавали вістки про нього очманілим з радощів слухачам: повертався не підлеглий, а владар, сама могуть. Тільки-но він дістався свого будинку в Парижі на вулиці Співучої Королеви (невдовзі на його честь її назвали вулицею Перемоги), як до нього подались усі його приятелі, а також ті, хто й собі прагнув заприязнитися з ним. Генерали, депутати, навіть Талейран упокорено вшанували людину шаблі. Збігло не так багато часу, й міністр поліції теж звівся на ноги своєю високою персоною. Він поїхав на вулицю Співучої Королеви і сказав, щоб про нього доповіли Бонапартові. Але той зовсім байдуже поставився до візиту якогось пана Фуше, не надавши йому жодної ваги. Мов набридливого прохача, Фуше змусили мало не півдня чекати в передпокої. Ім’я Фуше небагато говорило Бонапартові; особисто він не знав його, хіба, може, пригадував, що хтось із таким ім’ям відіграв лиховісну роль за доби ліонського терору, а може, йому доводилось бачити обшарпаного й жалюгідного поліційного аґента в передпокої свого приятеля Барраса. Хай там що, це якесь невелике цабе, певне, дрібний торгівець, який тепер вижебрує собі бодай мале міні­стерство. Тож хай почекає в передпокої. І справді, Жозеф Фуше півдня терпляче дожидає в генераловім передпокої і, мабуть, і далі сидів би на стільці, якого приніс жалісливий служник, якби припадком Реаль, один з Бонапартових спільників у майбутньому державному перевороті, не побачив Всевладного в такому жалюгідному стані. Злякавшись цього прикрого промаху, він метнувсь у генералів кабінет, аж затинаючись, пояснює непрощенну помилку — змусити так принизливо чекати саме того, що порухом руки, немов вибухом, міг розірвати ввесь їхній ланцюжок. Бонапарт мерщій вибіг з кімнати, вкрай люб’язно й догідливо запросив Фуше до себе, вибачився й без свідків розмовляв із ним дві години.

Уперше стояли вони віч-на-віч, пильно придивлялись і примірялись один до одного, зважуючи, чи годиться візаві для його власних намірів. А чиясь перевага завжди відчувається з першої миті. В нечуваному динамізмі цього владного чоловіка Фуше відразу побачив безмежний геній владарювання; хижим, твердим і гострим поглядом Бонапарт миттю визнав Фуше за помічника, що зробить усе й пристосується до всього, притьмом усе розумітиме й завзято втілюватиме в життя. Тоді ніхто, — оповідав згодом Бонапарт на острові Святої Гелени, — ніхто так точно й проникливо не зобразив йому всієї ситуації у Франції і в Директорії, як Фуше під час тієї першої двогодинної розмови. Фуше, що серед своїх чеснот аж ніяк не мав одвертості, відразу казав правду претендентові на корону, показавши, що вирішив служити йому. Вже в перші години поділилися ролі: пан і слуга, перетворювач світу і мінливий політик — відтепер вони зможуть грати вдвох.

Уже при першій зустрічі Фуше з незвичною готовністю довірився Бонапартові. Проте в руки йому не дався. Про змовників, що хотіли повалити Директорію й поставити Бонапарта самовладцею, він і словом не прохопився. Для цього він надто обережний. Для цього занадто міцно й вірно тримається він свого життєвого принципу: остаточно ніколи не вирішувати, аж поки вирішить перемога. Тільки сталося щось дивне: в подальші тижні міністра поліції Франції, що раніше так добре чув і гостро бачив, немовби шляк трафив: він, власне, раптом осліп і оглух. Жодна чутка про близький державний переворот до нього не долинає, листів, що стромляють йому до рук, він уже не читає. Незбагненним чином звелась нінащо вся його колись бездоганно надійна поінформованість, і коли двоє з п’яти членів Директорії були зі змовниками, а третій теж наполовину здобутий, міністр поліції анітрохи не здогадується про близький військовий заколот, або принаймні вдає, що не здогадується. В його щоденних рапортах Директорії немає жодного рядка про генерала Бонапарта і дедалі настирливіший брязкіт шабель його кліки. Щоправда, й на інший бік, Бонапартові, не дає він у руки жодного рядка, жодного писаного слова. Тільки мовчанням зраджує він Директорію, тільки мовчанням зобов’язує Бонапарта й чекає, чекає та чекає. В отакі напружені миті, за кілька хвилин до розв’язки амфібійна натура Фуше почувається якнайліпше. Наганяти страх на дві партії й бути жаданим спільником для обох, відчувати, як у власній руці коливаються шальки терезів — найлюбіша втіха для такого нестямного інтриґана. Секунди, що вирішують долю світу, — найпринадніша гра, яку годі порівнювати з азартом зеленого столу або еротичним шалом! Знати в такі хвилини, що можна прискорити, можна й загальмувати події, і все-таки долати ці обидві спокуси, хоч і свербітимуть руки, аби втрутитись, не робити нічого, тільки приглядатись із загостреною, солодкою й майже нечестивою цікавістю психолога — така лиш утіха проймає вогнем цей холодний дух, тільки вона наснажує його каламутну й анемічну, майже водяву кров. Лише від такої психологічно збоченої й духовно заласної втіхи п’яніє чоловік без нервів і плоті на ім’я Жозеф Фуше. В такі туго напнуті секунди перед вирішальним ударом його звичну й насуплену поважність завжди окрилюють жорстокі й цинічні веселощі. Духовна втіха, як і будь-яка інша, може вилитись у веселощі, перейти в доброзичливий чи злостивий жарт. Отак жартує Жозеф Фуше саме тоді, коли інші в найбільшій небезпеці, жартує, мов слідчий з роману Достоєвського «Злочин і кара», найцинічніше і справді по-диявольському саме тоді, коли винним поза спиною аж морозом сипнуло. Саме в такі секунди він полюбляє містифікувати, тому й цього разу, якраз найнебезпечнішої миті, ставить ловку комедію, вмостивши кін мало не на пороховому погребі. За кілька днів до державного перевороту (дату, звичайно, Фуше знає) він влаштовує в себе невеличкі гостини. На цю інтимну вечірку були запрошені Бонапарт, Реаль та решта змовників, і раптом, уже сівши до столу, вони бачать, що зібрався ввесь їхній список, отже, поліційний міністр Директорії запросив до себе додому всіх до одного членів камарильї, що змовлялася проти Директорії. Що це означає? Бонапарт стривожено перезирається зі спільниками. Чи вже стоять за дверима жандарми, щоб одним махом узяти все гніздо заколотників? Може, комусь із них пригадалася зі світової історії та фатальна учта, яку Петро І улаштував стрільцям і на якій кат на десерт подав їхні голови. Але у Фуше нічого такого жахітного не сталося, навпаки, коли згодом, геть приголомшивши всіх, зайшов ще один гість, а саме (жарт той справді диявол замислив!): президент Ґоє, проти якого ладналися змовники, вони стали свідками чудернацького