Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг

Адже Фуше ніколи не був чиїмсь слугою, а ще менше — лакеєм. Заради чужих справ він не жертвує до решти власною духовною самостійністю, своєю самоволею. Навпаки: що більше давні республіканці, нині перебрані на новітнє дворянство, впадають навколо імператорського німба, що далі, замість дораджувати, грузнуть у лестощах і підхлібстві, то все рівнішою й негнучкішою стає спина Фуше. Щоправда, вже не можна відкрито суперечити, відверто висловлювати протилежну думку самоправному імператорові, в якому дедалі більшає цезаризму, бо в Тюїльрійському палаці давно вже нема невимушеного товариства, щирого слова й тепла між громадянами. Імператор Наполеон, якому давні спо­движники й навіть (як вони, певне, реготали!) рідні брати мусили казати «Sire» і якому жодна смертна істота, крім власної дружини, не могла тепер тикати, вже не хоче радитися з міністрами. Вже не так, як колись — у просторому жабо з широким коміром і невимушеним кроком заходить громадянин міністр Фуше до громадянина консула Бонапарта, — нині міністрові Жозефу Фуше імператор Наполеон надає щось на кшталт аудієнції: Фуше йде закутаний у пишнотливий двірський мундир, у гаптованому золотом, високому й тугому комірці, в чорних шовкових панчохах і лискучих черевиках, обвішаний орденами, з капелюхом у руці. Перше ніж можна проказати «ваша величносте», «пан» Фуше мусить одразу шанобливо вклонитися колишньому спільникові й товаришеві. Вклонившись, мусить заходити, уклінно слухати й без заперечень приймати швидкі й несподівані накази — нема вже щирих товариських розмов. Постановам цього найшаленішого владолюбця суперечити не випадає.

Принаймні відверто. Фуше досконало знає Наполеона і, коли йдеться про ту чи ту постанову, намагається накинути йому свою волю. Йому наказують, ним порядкують, як і рештою блюдолизів та догідливих імперських міністрів, проте є невеличка різниця: ці накази він не завжди виконує. Доручають йому зробити арешти, яких він сам не схвалює, — отже, загрожених перед тим стиха застерігають; коли мусить когось покарати, то всюди оголошують, що це робиться не з його волі, а лише з наказу імператора. Натомість будь-яку прихильність чи поблажливість Фуше завжди виставляє як свою особисту ласку. Що владніший стає Наполеон — справді дивно, що, вже спочатку маючи таку владолюбну вдачу, він, здобувши могутність, стає дедалі нестримнішим і автократичнішим, — то погідніше й замирливіше поводиться Фуше. Отак, ані словом не заперечивши імператорові, тільки ледь підморгуючи, посміхаючись і відмовчуючись, він сам-один вибудовує відчутну, проте ні разу й не викриту систему опозиції проти новітнього божества. Він давно вже не береться за небезпечний клопіт самому подавати правду, знаючи, що за королів та імператорів, навіть якщо раніше вони й звалися Бонапартом, не буде з того ніякого пожитку. Лиш іноді потай, немов контрабандою, у своїх щоденних звітах Фуше зумисне і злісно підносить самодержцю правду. Замість казати «Я гадаю», «Я вважаю», щоб потім йому вичитували за такі самостійні думки й погляди, у своїх рапортах він пише: «Кажуть...» або «Казав один посол», і таким робом майже щодня вкладає в трюфельний паштет кілька пікантних новин, а то й трохи перцю про імператорську родину. З побілілими губами мусить Наполеон читати про ввесь бруд і ганьбу своїх сестер (позначені як «зломисні наклепи»), а вкупі з тим і добре вкарбоване лихослів’я про себе самого — хитро укладені вправною рукою Фуше гострі й дошкульні зауваження, що, мов коріння, пообплітали кожен бюлетень. Сам ані словом не прохопившись, цей лихий слуга час від часу сповіщає своєму нестерпному панові прикру правду; чемно ставши обіч, ніби й не причетний, дивиться, як його неприступний господар аж душиться, читаючи рапорт. Це дрібна помста Фуше лейтенантові Бонапарту, що, вдягнувши монарше вбрання, воліє лише бачити, як тремтять і гнуть спини колишні його дорадники.

Кожен розуміє, що між цими обома чоловіками нема й найменшої приязні. Що Фуше — недобрий слуга для Наполеона, що той — поганий пан для Фуше. Наполеон жодного разу не поклав на стіл поліційного звіту, цілком йому вірячи й цілком покладаючись на нього. Соколиним зором він пильно додивляється до кожного рядка, шукаючи найменшої неузгодженості, хоч малого недогляду, — а тоді вибухає гнівом, усіляко шпетить, мов школяра, свого міністра, до решти виливаючи всю нестримність корсиканського темпераменту. Підслухачі, розмаїті підглядачі, колеґи з міністерської ради — всі однодушно показують, що саме холоднокровність опору Фуше найдужче лютила імператора. Та навіть без їхніх свідчень (бо тільки з лупою слід читати всі мемуари тієї доби) можна дійти тако­го ви­сновку, бо й у листах відлунює суворий і гострий урядничий голос: «Вважаю, що поліція не досить пильно наглядає за пресою», — вичитує Наполеон старому досвідченому метрові. Або ж просто докоряє йому: «Здається, в Міністерстві поліції ніхто й читати не вміє, там ні про що не дбають». Чи: «Наполягаю, щоб ви не виходили за межі своїх обов’язків і не втручались у закордонні справи». Напо­леон безжально стручує Фуше вниз — про це знаємо з сотень повідомлень, а також від свідків, ад’ютантів, членів Державної ради, — і вже коли його вуста запінювалися гнівом, він притьмом пригадує Фуше навіть Ліон і добу тероризму, називаючи зрадником і вбивцею короля. Замк­нувшись у скляну холоднечу спостережень, Фуше за десять років достоту вивчив клавіатуру цих гнівних вибухів, знає, що часом у запального несамохіть спалахне кров у жилах, але й знає, що схильний прикидатися Наполеон іноді гримає, маючи цілком ясну голову, — і тому не боїться ні справжніх, ні вдаваних бурь, на відміну від австрійського міністра Кобенцля, що аж трусився з переляку, коли імператор жбурляв йому під ноги коштовну порцеляну; Фуше не бентежиться ні перед показним, театральним гнівом, ні перед правдивою імператоровою люттю. З безбарвним, крейдяним — немов машкару начепивши — обличчям, не кліпнувши й оком він спокійно стоїть собі під навальною зливою слів, жодним нервом не зрадивши хвилювання. Хіба коли вийде з кімнати, його тонкі вуста викривить іронічна або й лиха посмішка. Навіть не здригнеться, коли імператор кричить: «Ви зрадник, вас треба розстріляти!» — а незворушно, навіть голосу не змінивши, відповідає: «Ваша величносте, я не такої думки». Сотні разів йому погрожували вигнанням і відставкою, а він незворушно виходив з кімнати, добре знаючи, що наступного дня імператор знову покличе його до себе. І завжди мав слушність. Бо, незважаючи на недовіру, лють і причаєну ненависть, цілих десять років, аж до останнього свого дня Наполеон не міг остаточно