Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг
Такий делікатний натяк на ґільйотину був для змовників мов холодний ніж межи плечі. Вони не знали, кепкують з них чи з Ґоє? Дурять їх чи президента Директорії? Цього вони не знали, мабуть, цього не знав і сам Фуше, бо тільки одним він завше насолоджувавсь на землі: втіхою двоїстості, пекучим чаром і кусливою небезпекою подвійної гри.
Так ловко пожартувавши, аж до самого заколоту міністр поліції знову западає в дивовижну летаргію, сліпне й глухне, а тим часом підкуплено половину Сенату, перетягнено на свій бік армію. І дивно — хоч усі знали, що Фуше рано встає, першим приходить на службу, — але саме 18 брюмера, якраз у день Наполеонового перевороту, Жозефа Фуше здолав уранці неймовірно міцний і глибокий сон. Він любісінько проспав би аж до вечора, та два посланці Директорії стягли його з ліжка й розповіли враженому-перевраженому про надзвичайні події в Сенаті, про концентрацію військ і вже майже відкритий державний заколот. Мов заскочений на службовій провині, Жозеф Фуше вражено протирає очі (хоча напередодні ввечері довго радився з Наполеоном). Шкода, та більше не можна спати чи вдавати, ніби спиш. Міністр поліції мусив одягтися й податись у Директорію, де його миттю прийняв президент Ґоє, не даючи й далі грати комедію несподіванки. «Ви були зобов’язані, — гримає він на Фуше, — доповісти про змову, ваша поліція, безперечно, мала б уже знати про це». Не кліпнувши й оком Фуше терпить брутальність і, немов найвірніший слуга, запитує, які будуть накази. Та Ґоє гостро відмахнувся: «Якщо в Директорії є накази, вона передасть їх гідним її довіри». Фуше засміявсь у душі: ото вже йолоп, ще й досі не знає, що його Директорії давно вже нема кому наказувати, що двоє з п’яти вже відкинулись, а третього підкуплено! Але навіщо дурнів учити? Він холодно вклонився й пішов на свій пост.
Де, власне, той пост, Фуше, хай там як, до ладу ще й не знав: коли хтось переможе, аж тоді він буде міністром поліції чи то старого, чи то нового уряду. Між Директорією і Бонапартом усе з’ясується за найближчу добу. Сенат, запаморочений обіцянками, а ще ліпше підмащений грошима, вволив усі Бонапартові пожадання, призначив його головнокомандувачем армії й переніс засідання нижньої палати — Ради п’ятиста — в Сен-Клу, де не було ніяких робітничих батальйонів, ніякої громадської думки, ніякого «народу», а тільки гарненький парк, який можна герметично замкнути двома ротами ґренадерів. Але цим усю партію ще не виграно, бо серед п’ятиста ще стримить зо два десятки набридливих нікчем, яких не пощастило ні підкупити, ні залякати, а можливо, навіть хтось один — кат його зна, — що кинджалом чи пістолетом боронитиме республіку від претендента на корону. Фуше наказує своїм нервам не пориватись, не бігти, з одного боку, за симпатіями, а з другого — не в’язнути в такому дріб’язку, як присяга на вірність, зберігати спокій, чекати, вистежувати, аж поки станеться розв’язка.
І Фуше володіє своїми нервами. Тільки-но Бонапарт на чолі кінноти вибрався на Сен-Клу, тільки-но за ним помчали в каретах найзначніші змовники — Талейран, Сієс і зо два десятки інших, — як з наказу міністра поліції круг Парижа зі свистом опустилися шлаґбауми. Ніхто, крім посланців міністра поліції, не міг ані вийти, ані потрапити в місто. Отже, з восьмиста тисяч паризького люду ніхто, крім цього мовчущого чоловіка, не міг дізнатися, вдався чи не вдався coup[25]. Щопівгодини гонець доповідав йому про перебіг подій перевороту, а Фуше й далі ніяк не міг визначитись. Доможеться свого Бонапарт, то, зрозуміло, ввечері він буде його міністром і вірним слугою; якщо тому не поведеться, Фуше знову ревно служитиме Директорії, готовий, зимно посміхнувшись, заарештувати «бунтівника». Та отримані вістки були досить суперечливі, бо якщо Фуше чудово стримував свої нерви, великий Бонапарт не мав уже жодної влади над своїми: за якоюсь іронією долі, 18 брюмера, що дало Бонапартові самовладне панування над Європою, було, мабуть, днем, коли цей величний чоловік виявивсь найслабшим. Сміливий проти гармат, Наполеон завжди бентежився, коли треба було здобувати людей словом; роками звикнувши командувати, він не навчивсь агітувати. Він міг ухопити прапора і йти попереду ґренадерів, міг упень розбивати армії, та настрахати з трибуни двох-трьох республіканських адвокатів — таке вже залізному солдатові не вдавалося. Частенько поставала така сцена: непереможний полководець, знервований оглушливим галасом депутатів, белькотів дурні й порожні фрази, як-от: «Зі мною бог війни...» — і так жалюгідно затинався, що друзі мусили мерщій стягати його з трибуни. Тільки солдатські баґнети врятували героя Арколе й Ріволі від ганебної поразки, якої б він зазнав від кількох галасливих адвокатів. Аж коли він, пан і диктатор, сів на коня й наказав солдатам збройною рукою очистити залу, тоді від ефеса знову заструмувала сила в його очманілу голову.
Усе вирішилось о сьомій годині вечора. Бонапарт став консулом і самовладцею Франції. Якби він зазнав поразки або забалотували його, на кожному паризькому мурі Фуше відразу б розклеїв патетичну прокламацію: «Викрито мерзенну змову» і таке інше. Та коли вже переміг Бонапарт, Фуше миттю перебрав перемогу на себе. Наступного дня не Бонапарт, а міністр поліції пан Фуше повідомив Париж про те, що, по суті, було кінцем Республіки й початком Наполеонової диктатури. «Міністр поліції сповіщає громадян, — проголошував він у тому брехливому посланні, — що в Сен-Клу зібралася рада для захисту інтересів Республіки і генерал Бонапарт, що прийшов на Раду п’ятиста для викриття революційних махінацій, мало не став жертвою замаху. Але геній Республіки врятував генерала. Всі республіканці можуть утішитись, тепер їхні бажання будуть справджені... слабкі заспокояться, бо вже вкупі з дужими... нехай боїться лише той, хто породжує неспокій, збаламучує громадську думку й поширює нелад. Для боротьби з цим уживатимуть усіх заходів».
Ще раз, уже вкотре, Фуше найщасливішим чином напнув плаща за
