Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг

Така загадкова для всіх сучасників влада Фуше над Наполеоном не мала, проте, в собі нічого магічного чи гіпнотичного. Це влада вироблена, набута, здобута потом, спритністю й невідступним спостереженням. Фуше знає багато, ба навіть забагато. Аж ніяк не завдяки імператоровій товариськості, а всупереч його волі він знає всі імператорські таємниці, всю країну і своїх господарів узявши в шори доскіпливою, майже дивовижною поінформованістю. Від Жозефіни, дружини імператора, він знає найінтимніші дрібнички їхнього шлюбного ложа, від Барраса — кожен крок і щабель його сходження, завдяки власним зв’язкам із банкірами може контролювати всі приватні майнові операції імператора, від нього не сховалася жодна з сотень брудних оборудок Бонапартової родини, гравецькі афери братів, мессалінині пригоди сестри Поліни. Бачить він і те, коли й сам його пан скаче через пліт. Коли Наполеон об одинадцятій годині вечора, накинувши чужого плаща й замотавшись, мов лялька, через бічні, потаємні двері Тюїльрійського палацу вислизав до якоїсь коханки, то вже наступного дня Фуше знав, куди їздила карета, скільки імператор був у тім домі, коли повернувся, ба навіть міг інколи присоромити володаря світу, що, мовляв, ця обраниця наставляє йому, Наполео­нові, роги з якимсь нікчемним акториком. Кожен важливий папір з імператорового кабінету, переписаний рукою підкупленого секретаря, мандрує до Фуше, численні лакузи всіх ранґів отримують щомісячну платню з таємної каси Міністерства поліції за сумлінне переповідання всіх розмов у палаці — вдень і вночі, за столом і в ліжку пильнує Наполеона його занадто ревний слуга. Від Фуше неможливо сховати жодної таємниці, отже, хоч-не-хоч, Наполеон змушений довіряти йому. Саме знання про все й кожного було єдиною владою Фуше над людьми, якій так чудувався Бальзак.

З тією самою старанністю, з якою Фуше пильнує всі справи, плани й думки імператора, він намагається замовчати все своє. Ні імператорові, ні будь-кому іншому Фуше не розповідає про свої справжні наміри й роботу; зі свого величезного довідкового матеріалу він видає тільки те, що йому заманеться. Решту інформації замкнено в шухлядах письмового столу міністра поліції, в цей останній замок Фуше не дає зазирнути нікому, там загніздилася його пристрасть, одна-однісінька найповніша й найвища втіха — бути нерозгаданим, непроникним і невидимим на нікому не підзвітній посаді. Намарне засилав до нього Наполеон кількох шпигунів — Фуше дурив їх або й використовував, пересилаючи назад одуреному доручителеві геть сфальшовані, ганебні повідомлення. З роками ця обопільна гра в шпигунів і контршпигунів ставала дедалі хитрішою й запеклішою, вони явно несправедливо ставились один до одного — так, справді, між цими обома чоловіками не було ніякої ясності й порозуміння, одному з них занадто кортіло бути паном, а другий якнайменше хотів бути слугою. Що сильніший Наполеон, то дужче заважає йому Фуше, що сильніший Фуше, то ненависніший йому Наполеон.

За цим приватним духовним суперництвом поступово зростають до велетенських розмірів суперечності доби. Бо рік у рік у Франції дедалі виразніше проступають примус і спротив: країна хоче нарешті миру, зате Наполеон знай прагне і прагне війни. Бонапарт 1800 року, спадкоємець і впорядник революції, мав цілковиту єдність із країною, народом і міністрами; Наполеон 1804 року, що на десять років став імператором, давно вже не думає про свою країну й народ, а думає тільки про Європу, світ і безсмертя. Вміло розв’язавши покладені на нього завдання, від надміру сили він бере на себе нові, ще важчі — і той, хто з хаосу зробив лад, ґвалтовно стягнув свій витвір, свій власний порядок назад у хаос. Хай тільки не кажуть, що збаламутився його розум, блискучий і гострий, мов діамант, — це зовсім не так, попри всю Наполеонову одержимість, його математично точний і несхибний інтелект був напрочуд ясним аж до останньої хвилі, коли вмирущий тремтячою рукою підписав заповіт, свій останній здобуток. Проте вже давно його розум утратив земну міру, та й хіба міг Наполеон бути інакшим, коли взяло й здійснилося неможливе! Хіба його дух, звикнувши до безмірних ставок після стількох нечуваних перемог усупереч будь-яким правилам світової гри, міг не піддатися спокусі перевершити неймовірне ще неймовірнішим? Навіть у найбезумніших Наполеонових витівках нерозуму було не більше, ніж в Олександра Македонського, Карла XII чи Кортеса. Як і вони, здобувши нечувані перемоги, він утратив реальну міру можливого, і саме це шаленство при найяснішому розумі, той довершений природний спектакль, де актором — дух, та потужна, немов містральний буревій у ясному небі, гра й породжує ті вчинки, що є злочином однісінької людини супроти сотень тисяч, а водночас леґендарним набутком людства. Олександрів похід з Греції аж до Індії, що й досі — досить пальцем по карті провести — скидається на казку, Кортесова ви­права, марш Карла XII від Стокгольма до Полтави, караван шестиста тисяч люду, що його Наполеон довів з Іспанії до Москви, — всі ці значні діяння є водночас і гордощами, і дурною пихою нашої новочасної історії й дуже скидаються на борню Прометея й титанів із богами в грецькій міфології: це зарозумілість і звитяга, незаперечний і вже злочинний максимум усіх земних досягнень. І до такої надзвичайної міри невпинно пнеться Наполеон, тільки-но наснилася йому імператорська корона. Разом з успіхами виростає його дальша мета, від перемог зростає зухвальство, а від тріумфів над долею дедалі дужчає прагнення викликати її на герць. Тому зовсім природно, що ті люди круг нього, яких не туманили фанфари переможних вісток і не сліпили успіхи, що були, як-от Талейран і Фуше, водночас і розумні, й розважливі, почали непокоїтись. Вони замислювалися над часом, сучасністю і над Францією — Наполеон тільки над прийдешнім, над леґендою, над історією.

Таке протиборство між розумом і шаленством, між логічним і демонічним характерами, що відвіку повторюється в історії, у Франції невдовзі після початку нового сторіччя вже не обмежувалось окремими постатями. Війна зробила Наполеона великим, з небуття піднесла на імператорський трон. То хіба не природна річ, що він завжди прагнув нової війни і дедалі більшого й могутнішого супротивника? Його ставки ростуть просто до безмірно фантастичних розмірів. 1800 року під Маренґо він переміг із тридцятьма тисячами люду, через п’ять років виводить у бій триста тисяч, а ще через п’ять із знекровленої, вимученої війною країни вириває вже один мільйон боє­здатних. Останньому візничому в його військовому обозі, найтупішому селюкові на пальцях можна було втовкмачити, що такі guerromanie й courromanie