Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг

вітром. І так зухвало, серед білого дня, не криючись, перекинувся до переможця, що мало-помалу і в найдальших кутках зрозуміли, що він за один. Через кілька тижнів в одному з театрів у паризькому передмісті поставили вдатну комедію під назвою «Флюґер із Сен-Клу», для всіх кумедну і зрозумілу, де під трохи зміненим ім’ям надзвичайно дотепно спародіювали його куди-вітер-віє і все-таки обережну поведінку. Звісно, Фуше, як цензор, мав можливість заборонити цей глум над своєю персоною, та йому, на щастя, вистачило духу стриматися. Він зовсім не ховав свого характеру, чи, радше, те, що не має ніякого, навпаки, навіть афішував свою несталість і непорядність, бо так ніби створювавсь коло нього не­звичний ореол. Нехай собі кепкують із нього, аби тільки корились, аби тільки боялися його.

Бонапарт — герой дня, Фуше — потайний його помагач і перекинчик; справжньою жертвою був Баррас, провідця Директорії. Цей день для нього став просто всесвітньо- історичною наукою невдячності. Бо ті обидва, що вкупі зіпхнули його й прогнали геть, кинувши, мов набридущому жебракові, мільйон на чай, ще два роки тому були його креатурами, його відданими й удячними челядниками, яких він витяг із небуття. Добросердий, легковажний і гультяюватий простак, що кожному охоче полишав його пай, справді, просто на вулиці підібрав дрібного, смаглявого, мов олива, звільненого і майже вигнаного артилерійського офіцера Наполеона Бонапарта і з брудного, ще й не оплаченого військового плаща перебрав у генеральські лампаси; перескочивши через голови всіх інших, він умить зробив його комендантом Парижа, відступив йому власну коханку, наповнив кишені золотом, доручив верховне командування італійською армією — отже, проклав йому міст до безсмертя. Фуше він теж витяг із брудної мансарди на шостому поверсі, вберіг йому голову від ґільйотини; коли всі відсахнулися від Фуше, він єдиний рятував його від голоду, зрештою, ще й підсадив у сідло й набив усі кишені грішми. І через два роки ці обидва, що завдячували йому життям, спільно взяли й запхали його в те саме лайно, з якого він їх повитягав, — атож, у світовій історії, що ніколи не мала ніякого морального кодексу, навряд чи можна знайти разючіший приклад невдячності, ніж те, як учинили Наполеон і Фуше з Баррасом 18 брюмера.

Та Наполеонову невдячність своєму покровителеві при­наймні можна виправдати тим, що Наполеон був геній. Могутність надає генієві особливих прав, бо, простуючи до зірок, він, коли треба, мусить переступати через людей, нехтувати все дрібне і примарне, шукаючи найглибшого сенсу, вдовольняючи нечутні веління історії. Зате невдячність Фуше — це тільки страшна й безмірна невдячність абсолютного амораліста, що вкрай простосердо дбає тільки про себе й свою вигоду. Коли хоче, Фуше страхітливо проворно, приголомшивши всіх, може забути свою минувшину, — й подальша кар’єра дасть дедалі разючіші докази його незвичайної вправності. Через два тижні він уже сам посилає Баррасові — тому, хто захистив його від «сухої ґільйотини» і врятував від вигнання, — офіційний наказ про вигнання й відбирає в нього всі папери — либонь, були серед них і його власні жебрацькі супліки та шпигунські рапорти.

На смерть уражений Баррас зціплює зуби, досі ще чути їхній скрегіт у його мемуарах на саму згадку про Бонапарта чи Фуше. І тільки одне його тішить: Бонапарт узяв до себе Фуше. Баррас виголошує пророцтво: один помститься другому за нього. Недовго вони приятелюватимуть.

Щоправда, відразу по тому, в перші місяці їхньої спільної діяльності, громадянин міністр поліції якнайвідданіше служить громадянинові консулу. «Громадянин» — так ще писали тоді на всіх урядових паперах, Наполеонове честолюбство ще вдовольнялося тим, що він перший громадянин Республіки. Поставлений перед величезними завданнями, що будь-кому іншому були понад силу, він того року виявив усю повноту й різнобічність свого юного генія; Бонапарт ніколи не був величнішим, діяльнішим і людянішим, ніж тоді, коли давав лад усьому. Перелити революцію в рядки законів, вести її далі, а водночас вигладжувати, переможно закінчити війну, а потім надати цій перемозі справжнього сенсу, уклавши міцний і почесний мир, — ось такі високі ідеї живили нового героя, що поєднував прозірливу далекоглядність духу з пильним ретельним завзяттям людини, звиклої натхненно працювати день і ніч. Гераклові подвиги Наполеона Бонапарта — це не ті, такі уславлені в леґендах роки, коли його єдиним чином були невпинні кавалерійські атаки, а врядування зводилось до грабунку країн; аж ніяк не Аустерліц, Ейлау і Вальядолід, а роки, коли зруйновану й пошматовану партіями Францію він знову зробив сильною і міцною державою, надав справжньої вартості знеціненим асиґнаціям, у залізних, та все-таки людяних формах відлив право і звичай у новоскладеному Наполеоновому кодексі, — роки, коли цей величний державний геній з однаковою довершеністю оздоровив усі галузі державного життя, а Європі дав мир. Ці, а не воєнні роки були справді творчими, міністри ніколи не були чеснішими, діяльнішими й вірнішими його спільниками, ніж тієї доби. Також у Фуше Наполеон знайшов досконалого слугу, цілком однодушного з ним у тому, що громадянську війну краще припинити переговорами й поступливістю, а не безжальним упокоренням і стратами. За лічені місяці Фуше дав країні спокій, зруйнував останні гнізда терористів і роялістів, припинив вуличні грабунки, радо й охоче підпорядковуючи своє дрібне й ретельне бюрократичне завзяття величним державницьким планам Бонапарта. Велика відбудовча робота завжди згуртовує людей; слуга знайшов собі пана, а пан — відданого слугу.

Напрочуд точно — до дня, до години — можна визначити день, коли Бонапарт уперше відчув недовіру до Фуше, хоча цей епізод майже завжди губився в напливі подій тих перенасичених літ. Помітив його (але відразу й приоздобив літературно) своїм соколиним психологічним зором тільки Бальзак, звикнувши пізнавати в непримітному істотне, в «petit détail»[26] зародки явищ. Діялось те під час італійської кампанії, що визначала успіх франко-австрійської війни. 20 січня 1800 року, засідаючи в Парижі, міністри й радники сполошились і розгубилися. З бойовиська під Маренґо добувсь посланець із лихою вісткою, повідомивши, що Бонапарта вщент розбито, а французька армія тікає. Кожен з присутніх десь потай одразу подумав: розбитий генерал першим консулом бути не може; почали снувати здогади, хто ж буде його наступником. Невідомо, наскільки відверто про те оголошували, але, безперечно,