Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг

на них гармати? Хіба не досить закликати бунтівничі голови до потайного кабінету й там показати їм у шухляді готовісінький смертний вирок, а не страчувати насправді? Щоправда, там, де виникають значні заворушення, давня й тверда рука викорінює їх безжально. Та хто сумирний, не пливе проти хвиль, тим давній терорист виказує своє ще давніше священицьке терпіння. Він знає людську пристрасть до грошей, до розкоші, дрібних паскудств і заласних утіх — гаразд, habeant[24]! Аби тихо сиділи. Великі банкіри, яких за республіки аж дотепер усіма хортами цькували, тепер можуть спокійно ошукувати й заробляти. Фуше постачає їм інформацію, а вони за те дають йому частку прибутків. Преса, що за Марата й Демулена була чорноротою, спраглою крові сукою, тепер улесливо вимахує хвостиком коло його ніг, вона теж ліпше медяника схопить, ніж батога покуштує. І от за дуже недовгий час галас привілейованих патріотів обернувсь на вдоволене плямкотіння, Фуше кожному кинув кістку або ж кількома дужими стусанами запхав його в куток. І невдовзі збагнули його колеґи, затямили всі партії, що мати приятелем Фуше — така ж утіха, як і великий клопіт, коли дратувати його, аж поки пазурі покаже. Отже, найзневаженіший раптом здобув усе, бо все знав і кожного зобов’язував мовчанкою, мав безліч добрих приятелів. Ще не відбудувалося сплюндроване місто на Роні, а вже забуто ліонські розстріли, Жозеф Фуше став любим.

Про все, що відбувалося в державі, Жозеф Фуше мав найперші, найдокладніші звістки. Завдяки тисячоголовій і тисячовухій пильності ніхто так ясно не прозирав у потаємне, ніхто не знав краще слабких та сильних місць людей і партій, ніж оцей холодний і вирахований споглядач з реєстраційним апаратом, що відзначав найменші політичні коливання.

Так тривало лише кілька місяців, кілька тижнів, і Жозеф Фуше виразно побачив: Директорія впаде. Всі п’ятеро членів у незгоді між собою, кожен грає поза спиною своїх колеґ і тільки чатує миті, щоб зіпхнути когось убік. Армії розбиті, фінанси зруйновані, країна збурена — так далі не піде. Фуше зачув, що скоро переміниться вітер. Аґенти повідомляють, що Баррас потаємці вже провадить переговори з Людовіком XVIII, гендлюючи Республікою, за герцоґський титул віддаючи її Бурбонській династії. Його колеґи й собі переморгуються з герцоґом Орлеанським або ж ізнову марять настановити Конвент. Але знають, знають усі: так далі не піде. Бо нація розхитана внутрішніми заворушеннями, асиґнації шарудять безвартісним папіряччям, солдати ладні кинути військо; якщо якась новітня потуга не збере розпорошених сил, республіка впаде.

Лише диктатор тут може зарадити, і, шукаючи його, всі погляди звернулись у порожнечу. «Нам потрібна голова й шабля», — казав Баррас Фуше, себе потай вважаючи за голову й намагаючись знайти відповідну шаблю. Та переможні Гош і Жубер надто невчасно загинули на початку кар’єри, Бернадот ще занадто відгонив якобінством, а Бонапарта, героя Арколе й Ріволі, єдиного, про кого всі знали, що в нього є те і те, шабля і голова, проводирі Директорії зі страху заслали вкрай далеко від тулуба, і той безцільно маневрував у Єгипетській пустелі. Стільки-бо миль туди, що на нього, гадали вони, нема чого зважати.

З усіх міністрів тоді тільки один Фуше вже знав, що цей генерал Бонапарт, якого ще й досі бачили в затінку пірамід, не дуже й далеко і от-от висадиться у Франції. Цього вкрай честолюбного, надзвичайно популярного і владного чоловіка заслали за дві тисячі миль від Парижа й десь потай, може, полегшено зітхнули, коли Нельсон при Абукірі розбив флот, бо що важать для інтриґанів і політиків кілька тисяч полеглих, якщо тільки пощастить позбутися конкурента? А нині в Парижі спокійно собі сплять, знаючи, що Наполеон міцно прикутий до армії, і стережуться назад його кликати. Навіть на мить не спаде їм думка, що він може самовладно зважитись передати провід іншому генералові й витрусити їх з фотелів. Проводирі Директорії враховують усі можливості, а Бонапарта ні.

Проте Фуше знає більше, і то з найкращого джерела. Бо найвправніший, найпоінформованіший і найвірніший його платний шпигун, що виказує йому геть усе, доповідає про кожен лист і захід — не хто, як власна Бонапартова дружина Жозефіна Богарне. Невелика річ — купити цю легковажну креолку, бо шаленій марнотратниці завжди потрібні гроші, і хоча Наполеон щедро видає їй сотні тисяч з державної каси, вони, мов краплі води, висихають на жінці, що на рік купує собі триста капелюшків, сімсот суконь і не вміє ощадити. На жаль, не тільки грошей, а й тіла, та й доброї слави, а на додачу їй тепер не дуже весело. Господи, та тоді, коли малий запальний генерал воював, ба навіть її хотів забрати в безрадісну мамелюцьку землю, вона спала з таким собі пещеним і гарненьким Шарлем, а може, ще з кількома. Либонь, навіть із давнім коханцем Баррасом. Тупі Бопанартові брати-інтриґани Жозеф і Люсьєн поставились до цього неприхильно й по гарячих слідах написали листа її палкому і, мов турок, ревнивому чоловікові. Отже, їй був потрібен той, хто б допоміг, вистежив би братів-шпигунів і наглядав за листуванням. Через це, а ще й за купку дукатів — у мемуарах він ясно каже: тисячу луїдорів — майбутня імператриця виказала Фуше всі таємниці, а передусім найважливішу й найнебезпечнішу про близьке Бонапартове повернення.

Фуше досить бути поінформованим. Зрозуміло, громадянин міністр поліції й не думає щось переказувати начальству. Він мерщій зміцнює дружбу з дружиною претендента, спокійно тішиться вістками і, як завжди, готовий, вичікує вирішального зламу, що — а йому вже відомо — не забариться.

11 жовтня 1799 року Директорія терміново викликала Фуше. Дзеркальний телеграф доніс неймовірну звістку: Бонапарт самовільно — адже ніхто його не кликав — повернувся з Єгипту й висадився у Фрежюсі. Що діяти? Притьмом арештувати генерала, що, мов дезертир, без наказу покинув армію, чи радісно привітати його? Фуше вдає заскоченого, хоча насправді було зовсім не так, і радить бути поступливим. Зачекати! Зачекати! Бо Фуше сам ще не вирішив, буде він за чи проти Бонапарта, нехай спершу підуть своїм плином події. Та поки п’ять безголових голів Директорії запально обговорювали, чи пощадити Бонапарта, хоч той утік з війська, чи схопити його,