Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг

аґентами та викажчиками. Але не думайте, ніби всі його нишпорки були просто собі звичайні й недолугі детективи з міщан, які підслуховують повсякденні теревені панів у винарнях, борделях і церквах; аґенти Фуше мали й золочені перуки, і шати дипломатів, а то навіть мережане вбрання; теревенили в салонах Сен-Жермен­ського передмістя; з другого боку, перебравшись на патріотів, вони знову прослизали на таємні збори­ська якобінців. Серед його платних аґентів були маркізи й герцоґині з найгучнішими іменами Франції, ба навіть він міг вихвалятися тим (фантастичний факт!), що в нього на службі була перша дама країни — Жозефіна Бонапарт, згодом імператриця. В канцелярії свого пізнішого господаря та імператора Фуше підкупив секретаря, дає гроші й кухареві Людовіка XVIII в Гартвелі в Англії. Кожну розмову переказують, будь-якого листа розкривають. У війську, серед торгівців, між депутатів, у винному підвальчику і в Національних зборах — невидний, повсюди дослухається міністр поліції, і всі ті тисячні вістки день у день збігаються до його письмового столу. Там їх почасти підправляють, роблять ближчими до правди, частину просто наклепницьких пліток перевіряють, просіюють і порівнюють, аж поки з тисячі плутаних чуток видобувається чиста інформація.

Інформація — це все: на війні й під час миру, в політиці та фінансах. У Франції 1799 року владарює не терор, а інформація. Інформація про кожного з тих нещасливих термідоріанців — скільки грошей узяв, ким підкуплений, за скільки продасться, — щоб усіх їх тримати в покорі, робити своїм підданим високого депутата; інформація про змовників, почасти, аби викривати їх, а часом, де й попу­стити їм, кермуючи, таким чином, завжди на слушний бік у політиці; інформація дає змогу першому мати звістки з театру воєнних дій та про перебіг мирних переговорів — і вкупі з прихильними фінансистами оперувати на біржі й колись, урешті, цупко зачепитись якорем за статки. Отож, ця інформаційна машина в руках Фуше без упину виробляє гроші, а гроші й собі правлять за те мастило, від якого не риплять коліщатка. З гралень, борделів, з банків у його руки потай надходять мільйонні суми, щоб там перейти в підкуп, а підкуп знову даватиме інформацію: отак, ніколи не ламаючись і не спиняючись, діє ця жахлива й витончена поліційна машинерія, яку за лічені місяці створив однісінький чоловік завдяки своїй нелюдській працездатності й психологічному генієві.

Та ось що найгеніальніше в цій незрівнянній машинерії Фуше: вона діє в одних і тільки одних руках. Десь усередині є той єдиний ґвинтик, витягнеш його — й відразу мовкне стугонливе обертання. З першої ж миті Фуше ретельно готується до можливої неласки. Нехай посилають його у відставку — він знає: досить рукою ворухнути, і сконстру­йована машина як стій зупиниться. Бо не для держави, не для Директорії, не для Наполеона вивершив свою споруду цей владний чоловік, а тільки для себе. Він і в гадці не мав сумлінно передавати своїм господарям хімічно отриманий в його ретортах дистилят інформації; безоглядно егоїстичний, передає він далі лише те, що йому заманеться: навіщо тих бевзів у Директорії робити розумнішими й давати зазирнути собі в карти? Зі своєї лабораторії Фуше випускає тільки те, що вкрай потрібне для нього, доконечне для власної вигоди, а решту стріл і трутизни дбайливо складає в приватному арсеналі, щоб було чим помститись і підступно зганьбити політичного діяча. Фуше завжди знає більше, ніж гадають у Директорії, через те й став небезпечним для кожного, але й без нього вже не можна. Він знає про переговори Барраса з роялістами, про Бонапартові претензії на корону, про інтриґи чи то якобінців, чи то реакціонерів, та ніколи не розкриває цих таємниць, щойно про них дізнавшись, а лише тоді, коли йому здається вигідним. Іноді він потурає змовникам, а часом із великим галасом викриває їх (водночас попередивши причетних, щоб устиг­ли сховатися); він завжди веде подвійну, потрійну, четверну гру, дурячи й ошукуючи навсібіч, беручись, урешті, до азартної гри на кожному столі. Звичайно, для ставок тут потрібні вся його сила й час, і Фуше працює день і ніч, не шкодуючи нічого. Він воліє не дозволяти комусь іншому зазирати в поліційні таємниці, а зранку до вечора сам сидить у канцелярії, сам перевіряє всі папери, дописує кожен акт. Кожного значного обвинуваченого він слухає наодинці, замкнувшись у кабінеті, щоб тільки він — він, а не хтось із підлеглих, — дізнався про значущі дрібниці; мало-помалу Фуше став ніби неофіційним сповідником усієї країни, тримаючи в руках таємниці кожного. Як колись у Ліоні, його влада знову терор, та вже не важка сокира, що відбирає життя, а душевна трутизна страху. Чуття провини, думка, що тебе підслухають, знаття, що ти викритий — усе це запирало дух у тисяч люду. Проти витонченої й довершеної поліційної машинерії Жозефа Фуше 1799 року ґільйотина 1792 року, винайдена для придушення антидержавних рухів, здавалася недолугим витвором.

На цьому власноруч зробленому інструменті Фуше грає досконало, мов віртуоз. Він знає найбільшу таємницю влади: втішатися нею потай, уживати ощадливо. Минулися ліонські часи, коли невблаганна ґвардія революції баґнетами боронила доступ до будинку всевладного. Тепер у його передпокої подалися дами з Сен-Жерменського передмістя, і їх там радо приймають. Він знає, чого вони хочуть. Одна просить, щоб її родича викреслили зі списку еміґрантів, друга для брата в перших хоче здобути незлу посаду, третя — припинити тяжкий судовий процес. З усіма Фуше однаково приязний. Чого б це ставати нелюбим якійсь партії, якобінцям чи роялістам, поміркованим чи бонапартистам, допоки не знаєш, хто завтра візьметься за стерно? Вже раз наляканий терорист удає чарівну миролюбність: прилюдно в промовах і прокламаціях грізно напускається на роялістів та анархістів, але потайки, крадькома їх застерігає або підкуповує. Він уникає гучних процесів і смертних вироків: замість насильства вдовольняється жестом сили, реальним і невидним пануванням у державі, а не нікчемними принадками — отими пір’їнами на капелюхах Барраса і його колеґ.

Отож за лічені місяці, господь-хай-боронить, Фуше став загальним улюбленцем, бо ж який міністр чи дер­жавний діяч буде любішим повсякчас і повсюдно, ніж той, що з ним можна розмовляти, що поблажливо приглядається, як роблять гроші, дістають посади, — ба навіть допомагає в цьому; що кожному дасть попуску й приязно потуплює суворі очі, поки ти не стромляєш глибоко носа в політику або не шкодиш його власним планам? Хіба не краще купувати або ж відбирати лестощами людські переконання, ніж наставляти