Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

Може, в душі такі ж, однак, у вчинках... Жоден з них - зламаних, одурених, принижених, «задля відновлення честі і доброго імені свого батька і матері» не повстав так явно, так непримиренно і до кінця, як це зробив він, Дмитро Колтонюк з Хотина. Здається, він один із небагатьох, хто знає про цю моральну категорію - честь. І тому, хто насмілився б сказати, що викладач Хотинського сільськогосподарського технікуму Д. Колтонюк - найбезчесніша людина у світі, я не плювала би межи очі: я б йому показала обшарпану папку з написом «У справі батька. Спадщина».

З 10 грудня. 1988 по квітень 1992 року в ній налічувалося 128 сторінок.

Опісля ретельного вивчення цих документів я сама собі - услід за Заратустрою - сказала: «Тепер я люблю Бога - а людей не люблю». Ті прірви ницості, хамелеонства і брехні, що дихнули на мене зі сторінок численних відписок настирливому шукачеві справедливості Колтонюкові, посунули мене в ще глибші нетрі нелюбові до тих хто іменував себе державною владою. Добра половина з них іменує себе так і сьогодні...

...І все ж... хто Колтонюкові сказав про гуцулів, начебто вони відро води винесуть догори? Гендечки з моїх Розтік восходить царицею кичера Лиса, та вона насправді не така: на ній лиш кавалок схилу лисий, а вже, бачте, ім'я своїй ґаздині дав. Коли то ще було...

А, теперечки, вже за моєї неповажної пам'яті, під Сіруком (на моїй отеччині) колгосп на «бубон» обголив кичеру Круглу - і ніхто туди і глека води не понесе. Ото і думаю: чи тоту Круглу назвали круглою ще тоді, коли вивергалися гори і Бог давав їм свої імена за формами? Бо я пам'ятаю Круглу лісистою, прохолодною, грибною. Тепер там суцільні вирубки.

Я не дочекаю бачити її знову лісистою.

А нею колись у війні (Першу і Другу світову) коні-ваговози тягли провіант. Там у Сіруку, під час Другої світової, стояла друга лінія оборони. Фронт, правда, обійшов стороною, але глибоко копані дикунки[2] лишилися й потепер.

У Сіруку минали мої найкращі дитячі дні, коли до мене була лагідною навіть гадина. Товста, кольорова, лискуча, вона вилазила з-під широченного плоского каменя перед хатою на сонце і я її гладила долонькою, аж моїй молодюсінькій мамі відібрало було мову від страху. А хата була велика і самотня між гір і царинок. Почерез горб жила Федиха і Гарашуки. Через два горби - колгоспна полонина улітку.

Взимі довкіл темніли ліси і біло сяяв сніг. На Різдво приходили колядники. А в будень, коли з-поміж того огрому білості з долини, від явора, довго не показувалася татова постать (а тато

ходив на роботу в Товарницю), за 8 кілометрів, я босоніж по снігу вибігала до корита з водою в царинку. А потім бабка Василина, що дідові Онуфрієві (своєму чоловікові!) казала на «ви», упрошувала мого тата не бити «малу холєру» за непослух. А надвечір з Околени (це також за 8 кілометрів) верталася моя мама Павліна із своєї щоденної учительської роботи, бо бабка вже не давала носити мене в Околену, снігами, лісистою Круглою, прив'язаною паском за мамині тендітні плечі.

Навесні город перед хатою розривали дикі свині. Восени попід вікнами ходили олені. А ми з мамою збирали жолуді у Михайликовому. Там стояла порожня хата з вибитими вікнами, під порогом шурхотіли гадюки, з комина виривалися, як звірі, вітри. Я була ще дуже малою, щоб зрозуміти, що в тій хаті не так давно жили люди. Та й родичі мої ще донедавна були німими, щоб розказати мені, що в Сіруку до п'ятдесятих майже років було 13 хат. Там жили ґазди.

...Одного травневого полудня шістдесят п'ятого року бабка Василина випровадила мене з німою Параскою, що жила у нас, в село, а сама залишилася стояти під хатою з прикладеною до чола дашком рукою. Так вона мені й лишилася в пам'яті. І в той же день бабка з власної волі розпрощалася з життям.

Ніхто вже ніколи не буде знати, чому вона стратила свою душу. Але тепер я думаю, що то, певно, теж була не остання причина: самотність на золотому місці, на безгомінні, з утраченою силою І вірою, з розтоптаними сподіваннями і круговою неправдою. Хтозна, які імпульси народжувалися в душі, яка споглядає спустошення найзаповітнішого, дорогого до болю й розпуки? Бо довкіл нас на отих масних ґрунтах у Сіруку колись жили ґазди: Василь і Танасій Грицаки, Філіпиха, Лесьо Берегівчуків, Артем, Юра Хабалюків, Михайликові, Гаращук, Федьо Томин, Варвара Томина, Павло Хабалюків, Томнюки і Андріячук (це мій дід по татові). У цих горбах їм жилося привільно, дружно і всяко. Вони - як пуповиною - були зв'язані з кожним стеблом і травкою, що міцно трималася тут, і один з одним зв'язані були також. Ґазда з ґаздою.

Ліси, полонини, кішниця, худоба... Вони все мали. Влада до них не була солодкою хоча б через те, що не давала говорити «по-руському» (українською тобто). Але вона їм давала можливість жити по-людськи для себе і для своїх дітей. У селі що належало Румунській державі, хто «шварцував», займався ґешефтом (а по-сьогоднішньому - вправно користувався ринком) із Польщею. Благо, кордон з Галичиною проходив посередині Черемошу. А ці ось гірські ґазди, що сходили в село, може, лиш на Великдень і на Спаса на гробки, жили лише господаркою.

Юрко Матіос, Хабалюк по-сільському (прадід по моїй мамі) тримав худобу і в селі Розтоки, і на хуторі Сірук. У село гнали дійні корови, на хуторі тримали - ялові. А свині годував гарбузами, то, як виривалася яка свиня із стайні, ледве заганяли. «Так бігали по городі за нею, - каже моя бабка, - як за якимось сарненям. То страшне було багатство! Восени мали бербеницю (спеціальна дерев'яна бочка) масла за літо, бринзи зо дві бербениці, виріжуть три-чотири барани,