Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

О, ні, вони не бідували з голоду у себе на землі. Вони уривалися від роботи, тому й жили небідно.

...У сорок сьомому в Хабаровськ забрали п'ятьох Грицаків (на прізвище Матіос), чотирьох Філіпчаків (на прізвище Матіос), п'ятьох Артемових (на прізвище Матіос) і двох Михайликових дітей (на прізвище Яків'юк, батьки повмирали на тиф, один брат загинув на війні у Румунії, ще двох малолітніх дітей забрали в інтернат у Берегомет). Усіх решту - кого від депортації фактично «врятував» тиф - евакуювали з хутора в Розтоки. Подалі від лісу. Подалі від свого.

Через деякий час на хутір вернулося лише чотири родини.

Правда? Побитий на чужині повертається додому. Побитий удома - куди піде? Побитий удома іде на згарище свого дому...

(P.S. Тепер у 2010 року, на хуторі Сірук не живе ніхто. Пустка).

А на місці нашої колись розкішної хати під бляхою росте кропива. Навіть камінь, де грілася

об мою руку гадюка, потонув під нею і мохом. Колгоспні корови тепер, 1992 року, смачно об'їдають сіна що їх так важко роблять діти і внуки ґаздів, які колись жили в Сіруку. А влітку фірманам нічого не вартує переїхати некошені трави і столочити у порох. Бо воно й начебто колгоспне, і начебто нічиє. Але потроху діти і внуки тих тринадцяти ґаздів випрошують косовицю у власне користування і починають бодай косами і граблями сусідити з тими, з ким сусідили їхні предки.

Хутір Околена, де збавила свої роки і ноги мама, уже зробилося селом на хуторі. Там 1992 року є 73 двори, 34 дітей і 7,14 кюрі пост чорнобильської радіації на квадратний кілометр. За показниками - це четверте місце в області після Кисилева, Борівців і Шишківців. Околена - як пуповиною - зв'язана з Ямами. Хутір Ями - певно, батьківщина якогось потужного метеорита, що впав сюди і зачерпнув землі між горами рівно настільки, аби там могли поселитися люди. Той, хто хотів раніше дихнути природою й екзотикою, вибирався на малини і гриби в Ями. Після Околени цей хутір по радіаційній забрудненості іде першим: 5,87 кюрі на квадратний кілометр. Ось вам і Путильщина. Батьківщина Федьковича. Вже не дивуюся, що і земля, і люди - наче суціль наврочені. Як каже моя бабця Гафія, «підзахарені»...

Але, певно, всі мольфарі, відьмаки і відьми разом узяті безсилі перед отим каліцтвом, що прийшло сюди, в зелену і солодку мою Буковину, в сороковому році. І не питайте, що стало з людьми, що вони тепер робити коло землі не хочуть. Може, де й не хочуть. Але не тут, де навесні в селянина від роботи нігті ламаються, де хати кращі від шкіл і палаців.

Здається, на цьому клаптику колгоспної землі над потоком каміння більше, ніж насіння. А ні, Д. побила сусідку О. за тих 30 соток, які несправедливо поділила сільрада між обома бажаючими. О. «відлежується» в лікарні. Її родичі між собою поговорюють, що їх так багато, що їм варто лише Д. «пощипати» - і з неї мало що лишиться. Чим не сюжет для Кобилянської?

...Не знаю, чи годен втихомирити земельні пристрасті на Буковині і в Галичині отой закон що схожий на дишло? Бо скарги течуть ріками з сіл - до Президента. Від Президента - в села, д земля тріскає від нетерпіння відчути на собі ласку непримусову, турботу не з-під палиці.

На перше квітня 1992 року у Чернівецькій області було зафіксовано 499 таких, хто захотів займатися фермерським господарством і 3932, - що хотіли би взяти землю в обробіток. Не знаю, хто і на яких рахівницях рахував ці цифри, однак знаю, що тільки у Клішківцях Хотинського району 3 квітня 1992 року в сільраді лежало 1028 заяв на збільшення присадибних ділянок до півгектара.

 ...Розказував мені один немолодий уже, але ще моторний дідок, як «заохочували» до повоєнних новостворюваних колгоспів не таких вже й наївних у житті буковинців.

«Отако кликали людей до сільради, як румуни колись до жандармської дільниці. А там на столі лежало дві папки. По сільраді ходив воєнний чоловік і вказівним пальцем тицяв у свіжоструганий і непокритий стіл: «У цій папці записуються до Сибіру, а в цій - до колгоспу...» Скажи мені, донцю, що мав діяти я, учорашній ґазда з десятьма гектарами землі, відібраними без моєї волі, коли вже перша партія соціалістів, цараністів, комуністів і просто ґаздів направилася в Сибір ще в 41-му, якраз за тиждень до війни?! Але я був ґаздою. І моя вчорашня полонина дивилася на мене нескошеною травою. Мій ліс шумів до мене незрубаними смереками. Моя земля стогнала неораною і по Юрієві. І я записався до колгоспу. Не забудь, що я був хитрим буковинцем і знав, що друга партія поїздів до Сибіру вже чистить свої колеса...

Мене зробили фундатором колгоспу, до якого я пішов понад свою волю... Мене кликали в президію, де я згорав від устиду поміж челяді в галстуках і чорних піджаках. У них були круглі мозолі на животах і добірна «мать», а у мене - одна, у квадратик, святошна сорочка і ціле поле мозолів на руках. Мене не забували нагороджувати грамотами і медалями при начальстві, а за роботою не забували покрикувати, так, як би я і з медалями був у наймах. А я був чоловік робітний. Але не був далі ґаздою. Ти розумієш? Не був господарем, бо мені не позволено було тримати пару бичків чи дробу (овець. - М.М.), коня або косити полонинську траву для своєї маржини. А траву десь у жовтні громадили сільські учителі з дітьми. Мені не позволено було нормально, без махінацій і обману свобідно! - возити грушки чи горіхи зі свого саду на Урал чи у Прибалтику. Бо то був нетрудовий дохід. А я би