Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

Дмитро Маркович Фівка, просячись до колгоспу, «бажав», щоб «списали з мене всю землю. До крішки (до крихти)». Це при шістьох душах дітей!

Його односельчанка Фрозина Олексіївна Шутак сповістила ініціативній групі, що вона за спеціальністю кравчиня. І не чується у здоров'ї. Але буде «виконувати ваші накази і, як хлопець (син тобто. - М.М.) буде відпущений від школи, буде робити він». А при тім здає до колгоспу «ковальський інструмент, молотарку, річне лоша, жеребну кобилу, корчугу і сани». Сердешна жінка власноруч закабалювала сина-школяра.

Господи! Діти, внуки шутаків, берників, крикунів! Чи знаєте ви про непорочні душі своїх предків, спокушені й затоптані дияволом, якому було байдуже до особи, до її літ, здоров'я, праці?! Чи захищали б ви диявола, як робите й потепер, боячись розламати ярмо на власних шиях? Чи боронили б ви отих потвор, що сидять вам на плечах, звісивши ноги, і поганяють... поганяють... Як не в колгосп, то в ланку, як не в бригаду, то у фірму... але аби лише не на своє полечко, не на свою кішницю...

Ви ще не вірите, що це диявол! Вірте, людоньки, вірте. Не мені - оцьому пожовклому клаптеві паперу. Писала Домка Дмитрівна Шутак. З Мигова. «...Втім, що я перестаріла, бажаю бути в колгоспі, усуспільнюю поле, бо більше нічого не маю».

А їм більше нічого й не треба було. Дарма, що ви, жінко, через місяць по тій заяві подякували цьому світові. Вони знали, що вам недовго мозолитиме очі ваш і вже не ваш ґрунтець. Ви вмерли,

Домко. Швидше всього, таки від старості. Та, може, за ніч до смерті вам снилася ваша розорана нивка? Ви ж знали, що цей сон - віщий: земля сниться - іде до смерті. Що доведеться палити смертевні свічі. Ви знали...

Мой-мой, скільки 70-літнім вуйнам видзвонили достроково після такого Старого Нового року. Вуйни і вуйки були відкритими. Вони не таїлися. Їх змушували вибирати між двома папками: «До Сибіру» і «До колгоспу». Вони вибирали менше зло. «Просилися» усуспільнити.

Данко Михайло Семенович не знав (чи, може, не знає), що впоперек його заяви поспішливо повідомлено: «Заарештований». По всьому. Коли позбувся землички. Інший бідака теж «просився». Помітка на заяві багатообіцяюча: «Утриматися до вияснення». Цікаво, що з'ясувалося після усіх фільтрів? Далека дорога випала?

«Я прокинусь в старості, як вуйна...», - тішить себе надією поетеса Віра Китайгородська.

Я не знаю, чи я прокинуся у старості... я вуйна вже... отут на цьому місці, за архівним столом... у мене запікається кров у жилах.

А у вас хіба ні, коли читаєте, що писав Степан Дмитрович Лашкіба: «Прошу вашого дозволу прийняти мене у колгосп... з моїм полем, лошака однорічного даю вам, бо більше немає що дати, ніякого інвентаря, тільки з доброю совістю і прошу не відказати».

Я не любуюся. Не ідеалізую. І не проклинаю. Але це тільки ми вміємо бути такими делікатними навіть тоді, коли просимося у пекло. І з доброю совістю. Вона недаремно велика, буковинка Ірина Вільде. Вона таки мала рацію, вважаючи, що вроджена делікатність нашого народу таки вивищує його над іншими. Не звинувачуйте мене, що повторюю за нею крамолу.

Василь Степанович Данко мусив «відзвітувати»: «Здаю поле. За мене жінка буде виконувати зобов'язання. Я тяжко слабий інвалід першої групи. І щоб жінка працювала два дні, а два дні в домі, щоб мене дотримати такого слабого, Щоб була при моїй лежі».

А ви думаєте, звідки воно іде, що безрукі, безногі інваліди і дотепер щороку проходять переатестації, ніби комусь відомий факт відновлення руки. О, заява Данка начебто і не заява, а донос на самого себе.

А тут-таки, поруч, у Берегометі, нашіптувач заяв був або з меншою фантазією, або надто боявся відступити від шаблону. Майже всі заяви писані одним стилем - «чесно працювати, виконувати всі обов'язки». Начебто до колгоспу берегометські Боднарашики тільки те й робили, що безчесно обходилися із своєю землею, а тут раптом знайшовся той, який звільнив їх від безчестя...

Та, мабуть, втиснути свою працю в оте «виконувати всі повинності» будь-кому важко, тим паче ґазді. Ось і натрапляєш на відхилення у змісті. Писав Миколай Олексійович Боднарук: «Здаю 3,88 га поля (орне 2,04), насіння, фураж на всю площу. Далі здаю 1 коня з упряжжю, віз, плуг з колісницею, дерев'янов, борону дерев'яну, 2 корчуги, сани, 1 ланц[4] 2,5 метра».

Миколаю Олексовичу! Берегометський колгосп «Більшовик» приготував для вас ланцюги свої. Дужчі від ваших.

Однак страх і примус - це одне. А віра в страсі залишалася вірою. «Я починаю віросповідання адвентистів. Прошу звільнити мені вихідний суботу від заходу до заходу сонця». Це одкровення належало Марії Михайлівні Боднарук.

Читайте зі мною, любі, й далі... Тут безмір людського болю. Тут драма на драмі. Був би лишень Шекспір.

Дмитро Параскович Максимчук, в якого померла жінка і лишилося п'ятеро малих дітей, яких «нема кому обійти, а троє ходять в школу», віддавав 4,47 га землі, з яких 1,20 га - орної. «Спеціальність моя боднар. Більше буду робити вдома», - просив чоловік.

У селі Велике Паладія Миколаївна Мотовилець відкраювала від себе «2,61 га, один старий плуг, 30 кг вівса і 25 кг барабулі» на користь створюваного колгоспу «8 Березня».

Святий Боже! Якби не ті барабулі - колгосп би не зав'язався. Думаю: якими чужими були ті назви для буковинців: «Більшовик», «8 Березня», ім.Леніна, ім.Молотова. А слова... слова... «усуспільнюю землю», «дуже хочу працювати у колгоспі». У Лопушні в колгосп брали скопом. За 21 січня 1950 року (якраз на свято Івана-Хрестителя) (протокол №1) до колективного господарства ім.Чапаєва (теж чисто буковинський герой) було прийнято 136 осіб. Уявляєте, темпи, розмах колгоспного будівництва краю?!

Гіркий мій сарказм. Крізь сльози. Бо в Лопушні і в Шепоті вже й не писали, що