Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

Не з папірця говорили ветерани не-наші, не сільські. Їх тоді було двоє - фельдшерка Розтоцької дільничної лікарні (на 25 ліжко-хворих!) Євдокія Андріївна Бубульчук і багатолітній голова місцевого колгоспу ім.Кірова Павло Іванович Микитенко. Вони були справжніми фронтовиками, з бойовими орденами і медалями, пройшли усю війну, а Євдокія Андріївна була учасницею оборони та прориву Ленінградської блокади.

Про долю Євдокії Бубульчук я розповім у одному з наступних розділів, а про Павла Івановича трохи скажу з пам'яті. Микитенко був звідкись «із України». Говорив українською. Був розумний, суворий і господаровитий. За його часів наш колгосп і справді процвітав, як можна було процвітати на ті часи. Але те, що колгосп «ходив» у постійних передовиках району, безперечно, його заслуга. Він міг «міцненько», по-фронтовому, поговорити навіть у райкомі партії, «вибити» для колгоспу щось більше, ніж було передбачено. Пригадую ще часи (це десь кінець 60-х - початок 70-х), коли в колгоспі виходила газета. Не стіннівка, а повноцінна газета-багатотиражка, високий друк, під назвою «Кіровець». І редагував її Юрій Іванович Скидан - дуже твердий комуніст із місцевих. У нас удома зберігається кілька номерів «Кіровця», де написано про мого діда по батькові Онуфрія Матіоса. Як про працьовитого дуже лісоруба. Очевидно, «передовитістю» колгосп усе ж не останнім чином завдячував своєму голові - Павлу Микитенкові. Похований Павло Іванович у Розтоках. А його дружина Олександра Тимофіївна Гусаченко вчителювала у Розтоках багато десятків літ, де й проживає тепер.

2010 року в нашому селі мешкає один колишній фронтовик - білорус Гльоза Альбін Йосипович, що переїхав на схилі віку до сина Валерія, одруженого на буковинці. А росіянка Томнюк Софія Єфремівна, яка прожила в Розтоках усе своє життя, також знайшла свій спокій у буковинській землі.

Черемошем 1975-го року пройшла (проплила) ОСТАННЯ дараба (пліт із дерева).

Я стояла на березі - і мені здавалося, що мене кудись також несе із тим останнім плотом.

У бік берега крикнув один бокораш - але течія була стрімка. Не чути.

З тою дарабою відходило щось дуже рідне, вперте, норовисте. Щось обривалося стійке і незмінне. Наче мінявся життєвий уклад...

Мій дід Онуфрій колись недовгий час «водив» дараби потоком у одному з присілків Розтік. Коли я буваю на своїй праотеччині - на хуторах і зокрема, у Верхній Товарниці, уявити сплав лісу Товарницьким потоком сьогодні мені неможливо.

Але тато каже, що остання дараба цим потоком пройшла десь 1955 року.

ДОПИСАТИ!!!!!!!

Мені мама «за язик не пряла», кажуть у Розтоках. Тобто я іноді можу добре говорити (що вже тут казати неправду!). «Така уперта буковинка! Її не перепреш», - робить мені комплімент через пресу сам Микола Жулинський.

Що є, то є! Отам у тих горбах такі вітри мене перевівали, такі сніги замітали, такі дикі кабанюри ікла показували, що хочеш-не-хочеш - негідників не боятимешся, та ще й упертим будеш - сам собі дивуватимешся (якщо знаєш, що маєш рацію). Ну, оту рацію - складеш долоні трубочкою, вдихнеш гірського повітря, та й крикнеш через горби і видолинки на повен голос: «Люди! Ви спите чи ви вивмирали? Чи ви ще жиєте?!» Дивися, та хто й прокинеться - озоветься!

А між тим, маючи крихту уміння говорити, я ніколи не виступала на мітингах. Політичних. Хіба на відкриттях музеїв, пам'ятників, мистецьких акціях.

Тому воно й не забувається: велелюддя у селі Димка Глибоцького району - на родинному обійсті Ольги Кобилянської у дні згадувань про неї; площа перед чернівецькою школою №23 (тепер гімназія), де встановлювали пам'ятну дошку Дмитрові Загулу - також моєму відомому землякові й ще одній жертві наївної віри у людські ідеали радянської системи. Очевидці стверджують, що замерзле тіло Загула «удобрило» вічні мерзлоти ГУЛАГу в загальній могилі. Без труни, зітхань і молитов.

Чомусь дуже гостро згадую свій поетичний ущипливий виступ із підтекстом 1986 року, на 150-ти річчі від дня народження буковинського просвітителя, поета і композитора Сидора Воробкевича у Чернівцях, на вул.28 червня, а також виступ на урочистому засіданні в Чернівецькому драмтеатрі з цієї нагоди. Пригадуєте, Гнатюкове «Заграй ми, цигане старий»? Тепер уже хрестоматійне «Мово рідна, Слово рідне! Хто вас забуває, той у грудях не серденько - тілько камінь має»? Це все Воробкевич, з літературним псевдонімом Данило Млака.

1986 року «партія Лєніна» була ще міцна. Хоч і не така, як до того. Але на цензуру, тобто заборони, ого-го яка міцна! Ото й упиралася до останнього, щоб не дозволити святкування і відкриття пам'ятної дошки Сидору Воробкевичу. «Буржуазному попикові»? - питало партійне начальство. Але «не всі кури одної натури» - кажуть на Буковині. Було й серед чернівецького партійного керівництва «по нормальній людині» (з наголосом на і), висловлювався мій дід Власій. Секретар з ідеології обкому компартії Михайло Іванович Їванеско після аргументів і контраргументів керівника державного Заслуженого Буковинського ансамблю пісні й танцю, Шевченківського лауреата 1983 року, народного артиста України Андрія Кушніренка дав «добро» на святкування ювілею Воробкевича. Давати таке «добро» було окладно ще й із тієї причини, що пам'ятну дошку треба було встановлювати на колишньому родинному будинку Воробкевичів. А будинок стояв на вулиці імені 28 червня. А ви знаєте, що було 28 червня 1940 року на Буковині - туди прийшло радянське визвольне військо, яке «попів» не визнавало. Дарма, що Воробкевич розпрощався з білим світом задовго до з'яви радянської влади (5.07.1836 - 19.09.1903). Все одно він значився у списках неблагонадійних.

Але Андрій Кушніренко був тоді дуже затятий, бо саме він «відкрив» Сидора Воробкевича, зробив аранжування творів, згодом видав їх окремою збіркою. Можливо, саме на той час припав пік слави Андрія Кушніренка. Він мав величезний авторитет у мистецьких колах. І «партія» трохи запобігала перед єдиним Шевченківським лауреатом, що жив тоді