Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос
Так-ось, отак тоді все і збіглося - фанатична впертість Кушніренка і людська поступливість Іванеска. Бо очевидно, десь глибоко в душі й далеко від партії Михайло Іванович (Царство йому небесне!) пам'ятав, що він автохтонний буковинець, а пісня «Заграй ми, цигане старий» є не тільки українською народною, але й румунською. Тоді в Чернівцях ходили чутки, що партія змусила свого ідеолога поміняти румунське прізвище Іванеску на українізоване Іванеско. Не знаю. В метрику не зазирала. Родичів не питала. Але підлим чи підступним його не знала. Був обережний, проте ніколи - не агресивний, не крикливий, як більшість тодішніх ідеологів. Говорив тихо, м'яко, навіть «сварив пальчиком» м'яко. Прониклива людина мала всі підстави «запідозрити» М.І.Іванеска в тому, що ця людина «розстрільних» списків не підписувала би за жодних умов.
Мабуть, саме через те після мого виступу у театрі Михайло Іванович тихим своїм голосом, звично нахиливши голову на бік, сказав: «А ти, Марічко, «шкодніца»». Він добре почув мій вірш із підтекстом і проекцією на сьогодення, як почула тоді й публіка драмтеатру, але я ще була «маленька», я ще тільки «сходила» - була автором однієї поетичної книжки «З трави і листя», щоправда, її видав тодішній київський «Радянський письменник». А це для Буковини щось та значило: Київ. Проте партія поблажливо поставилася до моєї езопової мови і тодішнього ще дуже тонкого творчого голосу.
Я, звичайно, віддячила партії за її поблажливість, осмілівши дужче 1989 року на сцені Чернівецької філармонії, 9 березня, під час святкування Шевченкової 175-ої річниці (ну, не Судьба? Далися мені ті виступи 9 березня, як Іванові Цвичкові дримба!). У присутності буковинського
партійного і культурного «партеру», що на чолі із першим секретарем Чернівецького обкому Компартії Миколою Ніваловим сидів у президії на сцені, я прочитала дуже простий, дуже публіцистичний, дуже експресивний і з точки зору поезії ніякий вірш, де були слова:
«Малороси, українці! Ми не вівці, та ж не вівці, щоб отак гуртом, гуртом віддавати все на лом. Рідну мову забувати, Мов родила нас не мати. Ніби від вовчиці ми, то й страждаєм між людьми. Що ми знаємо, вкраїнці, про душі свої червінці? Про своє коріння? Про Україну і Дніпро?»
Може, я цитую неточно. Бо жодного разу не друкувала цей вірш. Та й віршів своїх не пам'ятаю. Навіть інтимних. Але я не про це...
Зал слухав - і у залі можна було почути, як бринить муха. Президія водномить скосила очі на Першого. «Перший» був родом із Кривого Рогу. Його звідти «депортували» наводити порядок на Буковині. Знали кого «депортувати»... Нівалов був у спілкуванні грубим, нетерпимим, не раз сама ставала свідком його нерозумних «прочуханок» на машзаводі. Він і справді був тим першим секретарем обкому на Буковині (кінець 80-х років XX століття!!!!!!!), який заборонив виступати українською мовою на будь-якому публічному заході за участі урядників від партії (а особливо його присутності) та на партійних зборах усіх рівнів. Це правда. Як і правда, що на партійних зборах заводоуправління Чернівецького машзаводу, єдиним україномовним (сказали би тепер) виступаючим був редактор газети «Машинобудівник». Тобто була. Мене не «скубли» за це, бо я - «поетеса». Ну, в робітничому колективі це, знаєте, як моя Даруся у селі, де надто язикаті Хвеськи. Але мене любили - бо я завжди на сторінках газети захищала робітників і час до часу «цапалася» з начальством. Переважним чином - через питання соціального характеру, приписки та крадійство. Як казав інженер Отто Богатир (родом із Вижницького району), «редактор наш стоїть за справедливість».
Але вернімося до 9 березня 1989 року. Це був перший публічний виступ «проти течії» митця. Не політика. Адже я тоді вже три роки як була членом Спілки письменників. Тоді вступ до Спілки вважався подією надзвичайною. Дехто тижнями «святкував» таке свято.
І ось після мого останнього рядка «про Україну і Дніпро» філармонію «зірвало» аплодисментами. Зал настоячи, вигуками, криками щось демонстрував. Однак я, стоячи за трибуною, бачила лише «партер» президії, який сидів, як на поминках, удаючи, що нічого не відбувається. У президії аплодував лише тодішній ректор Чернівецького університету Степан Степанович Костишин.
Я про дещо інше, а ви мені - про дисидентство! Я ніколи жодним дисидентом не була, бо не могла бути в силу свого виховання - бездоганного з точки зору тодішньої ідеології, з точки зору наївності романтичної натури і т. д. Але кожна людина має голову й очі. А голова - не баняк. Голова має здатність мислити, аналізувати, відкривати, сумніватися, питати. Особливо, якщо цю голову вчили розумні вчителі зі справжніми дипломами, а найголовніше - якщо вчило Життя.
Я розумію Марту Дзюбу, яка в деталях розказує, як спорожніла їхня квартира після арешту Івана Михайловича! Було вавилонське стовпотворіння - а стала Аравійська пустеля.
Так само й тоді. 1989 рік - то ще не були аж такі відчайдушні часи для відчайдухів, як може видатися сьогодні. Та ще на Буковині! То були дуже напружені часи - перед розпадом СРСР. Репресивна машина ще не стишила свою швидкість, бо репресивна машина не стишує свій хід ніколи. Вона просто вдягає інший камуфляж.
І тоді, 1989-го, партія злилася в екстазі з деякими запопадливими буковинськими митцями, яким «зірвало дахи» від мого публічного «нахабства». Що ся робило! Що ся робило, мати Божа!
Ви думаєте робилося на вулицях? Прилюдно? У кабінетах обкому партії на вулиці Радянській робилося (на Грушевського, на Банковій на Прорізній). Немає значення - минуле століття
