Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський
Переді мною пройшла ціла галерея дуже цікавих типів бойовиків. Зовні цілком "типовий" персонаж — старшина Тур, родом з Одеси. Він переховувався в ПМР від покарання за перевищення меж необхідної оборони — 16 рубаних ран на голові жертви. Приєднавшись до УНСО, він виявився чудовим старшиною. Ретельно шукав і зберігав наші боєприпаси, а міг би і вкрасти. Стежив за своїм зовнішнім виглядом у повній відповідності зі стройовим статутом, а коли командував відділенням на позиціях, влаштовував "пресинг по всьому полю". Цікаво, що самоорганізація казарменого побуту в УНСО відбувалася без дідівщини. Її заміняв спрямований силовий вплив від імені командування — буки. Добровольці також охоче грали в свою колишню строкову службу, в тому ідеальному вигляді, в якому вона інколи їм згадувалась.
По закінченні бойових дій Тур все ж таки потрапив до пазурів одеської міліції і просидів три роки. Потім відійшов від політики, але службою в УНСО пишається і досі, як чимось таким, чого в житті ніколи більше не буде.
Слід розуміти основну масу фронтовиків, які в роки війни пережили, мабуть, чи не єдиний сплеск духу. А потім тупо гнули спини. І так до пенсії. В цьому небезпека воєнних спогадів: людина усвідомлює, що вище себе вже не стрибне. Так сталося з багатьма рядовими унсовцями з Придністров'я, особливо з тими, що "засвітили" себе і тому не залучались до "оперативної роботи". Відірвані від подальшого перебігу боротьби (адже коли йдеш уперед, минулі досягнення нічого не варті), вони неминуче опускалися все нижче. Місце лоточника або охоронця — їх сьогоднішня доля. З усього життя — тільки одне літо, і нескінченні спогади про те, як побував людиною.
З особливим сумом згадую про Шрама. Афганець, який уже на гражданці заробив "тілесні ушкодження" голови, він мав непогані шанси. Його підвів досвід "виживання" в камері на одного в'язня. Я ставився до нього скорше як до молодшого компаньона юридичної фірми. Боявся, що яка-небудь ідіотська відмова приведе в дію машину "військово-польового самосуду". Знайшов йому заняття за інтересом. Був у нас авантюрний (ідіотський) план увести БТР прямісінько з самого КПП української Національної гвардії під Кучурганом. У парниках приготували для нього тайник. Шрам регулярно вирушав на розвідку в цивільному. Цілі дні він лежав у лісосмузі, спостерігаючи за чисельністю, розпорядком дня "супротивника". Все йшло до нападу. Але Шрама понесло. Ночами він часто вештався гористими околицями Рашкова "для підтримки фізичної форми". Місцеві скаржилися, що він сидів на дувалах у місячному світлі. Оскільки все було тихо, ніяких заходів я не вживав. Рушаючи в ці нічні подорожі, він ввічливо просив карабін СКС. Я йому давав, аби він не ліз до піраміди без дозволу. Пригадую, як нам знову відмовили у виконанні задуму. Обурений нерішучістю нашого місцевого союзника, командира рашківських ополченців "Робін Гуда", Шрам десь схитрував. Прихопив карабін і пішов "на діло". Я сподівався, що він мирно поспить у лісосмузі, тому вранці спокійно прийняв його рапорт.
— Командире, це голіме діло. БТР не на ходу. Я там був, всіх вишикував, але потім мені їх жалко стало.
Незабаром Шрам вирушив додому. Вляпався у чергову історію з убивством (не хотів підкорятися місцевим авторитетам) і сів. Зізнаюсь, я йому тоді не повірив. За якийсь час після зникнення Шрама я відвозив чергову зміну відпускників до українського КПП в Кучургані. На посту їх демонстративно обшукали і відправили на батьківщину. Смішно, але такий наївний захист від провокації з "викриттям" зброї інколи допомагав.
На нейтралці до мене підійшов офіцерик і поцікавився, чому ми носимо на лобі чорні пов'язки. Почувши відповідь — мовляв, для маскування вночі в окопах, аби лоб не світився крізь бійниці, — він розповів абсолютно неймовірну історію. Якось вночі до них у вагончик вдерся точно такий же, з пов'язкою на лобі, вся голова в шрамах (показав де саме), вигнав усіх на вулицю, пошикував, перевірив БТР і пішов. Зі слів лейтенанта, вони (і це дев'ять чоловік!) дуже перелякалися. Адже у них — пістолети, автомати, а у того — карабін, а в ньому, як відомо 10 (!) набоїв. От вам й історії про геройські вчинки. Дарма я тоді не повірив Шраму на слово.
З людей, створених для війни, я можу назвати ще "приблуду", шахтаря років сорока. Зріст 180, руки як лопати, в шкіру обличчя по самі очі в'ївся вугільний пил. Проситься на війну, ледь не плаче. Каже: "Омонівці в Дубоссарах убили брата, хочу поквитатися". Дав йому на розміркування добу, яку він мовчки просидів у готельному номері і вирушив на передову. За два дні він знав усе передпілля перед опорним пунктом, пристріляв орієнтири та рубежі для ведення загороджувального вогню. За весь час перебування на позиціях мав рекордне число підтверджених влучань. Повірте, убити ворога в Придністров'ї було подією. Знаходячись у тилу в Дубоссарах, знайшов доступ до бази в Глинному. Роздобув ГАЗ-51, декілька ящиків набоїв, парочку стволів, ще якесь майно, поділився з нами і поїхав бічняками на батьківщину. Казали, що таки дістався Донбасу.
Буває, що людина народжена для війни, тільки про своє призначення до пори до часу не знає. Такі "мужики" складають цвіт воюючої армії. Саме до таких належав і рашківський лісничий на прозвисько "Робін Гуд". До війни потроху крав ліс, упорядковував господарство. Знічев'я, без видимих причин, одягнув форму (таким і запам'ятав його — в "погранцовському" маскхалаті). Як раніше дефіцитні будматеріали — за коньяк і вино — вимінював в Глинному боєприпаси і зброю. З метою створення інженерних загороджень на випадок прориву молдавсько-румунської бронетехніки, командування ополчення видало йому концентрований заряд тротилу, електродетонатор і батарейку. Я поділився з ним саперним майном і подарував ще півбочки напалму. Мрією Робіна були вогневі фугаси. А вершиною мрій — поквитатися з численними недругами з числа районного партгоспактиву. Пам'ятаю, як він засумував, коли дізнався, що війна скінчилася і доведеться знов займатися "озелененням схилів". Його неодноразово "шмонали", але він вижив і навіть зберіг роботу. Ми з Корчинським зустріли його в 1995 році. Він плакав у наших обіймах і з надією запитував, коли все це розпочнеться знову.
Траплялося, хоча й зрідка, що прибивалися тямущі військові. Почати слід з дезертирів з армії на війну. Пригадую матросика з Одеси, який у повній формі, з баульчиком, приєднався
