Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський
Феодал (чи то польовий командир, промисловий барон або олігарх) мусить дати своїм людям порядок — те єдине, чого вони хочуть після закінчення епохи повстання мас. Порядок — це коли робітник має високооплачувану роботу, заможний дім, можливість виїхати в неділю зі своєю великою сім'єю до чистої річки на дорогому авто. Порядок — це коли священик має церкву, до якої ходять, коли люмпен має гігієнічний смітник, коли митець має світлу майстерню, а науковець — обре обладнану лабораторію. Порядок — це коли наші барити товстіші за сусідських, коли у всіх багато грошей і скрізь — солодощі, а лицар усім цим керує і має можливість трохи повоювати для свого задоволення. Це, безумовно, утопія, але хіба це не чудово? Хай скніють вороги, головне, аби люди були задоволені, аби, як у здоровому організмі, кожний орган виконував властиву йому функцію, а не всі функції одразу. Ногами не думають, а головою не ходять.
Вороги переконують народ, що війну можна виграти зусиллями обозу. Що авангард не потрібний. Війну за майбутнє виграємо ми, а панам з обозу дамо вволю помародерствувати на полі бою і погендлювати чоботами, які вони постягують з трупів ворогів. Головне, аби люди були задоволені.
Ще до війни в Придністров'ї виникли дві українські організації: очолювана нині вже покійним Бутом "Спілка українців" та очолювана Олександром Большаковим спілка "Повернення", з якою ми щонайтісніше співпрацювали. Його заступник, голова Слободзейського виконкому Микола Остапенко, став першою жертвою відомої пізніше "групи Ілашку". 23 квітня 1992 року його машину обстріляли по дорозі між Слободзеєю та Коргашем. Нападників було двоє. Вони ховались за деревами на узбіччі. Один стріляв по колесах, други — о салону. Водій отримав легкі поранення, натомість в Остапенка влучили 18 куль калібру 7,62. Нападники втекли машиною "Лада". Остапенко помер через день.
Терористів з "групи Ілашку" виловили у 1993 році, їх судили. Націонал-демократи в Україні виступили на їхній захист. У війні між українцями Придністров'я та молдаванами Україна підтримала молдаван. Вивчаючи будь-який епізод української історії, одразу треба шукати, де зрада. Це ключ для розуміння ситуації. Історія нової Української держави почалася зі зради українців Придністров'я. Було встановлено блокаду. Пізніше, коли ми займали позиції під Кошницею та Кочієрами, коли вклали багато зусиль у відродження проукраїнських симпатій серед населення, у Кишиневі з'явився головний український демократ, колишній політв'язень Чорновіл. Виступаючи по молдавському телебаченню "Меседжеру" (яке дивиться Придністров'я), він заявив, що вся Україна підтримує молдаван, а придністровці — це сепаратисти і негідники. Потім він мав нахабство повторити те саме на мітингу в придністровській Рибниці. Його ледь не розірвали. Як говорить полковник Боровець: "У нас зазря никого не сажали". Виступаючи в ті дні на мітингу, я заявив: "Коли вам кажуть, що в Придністров'ї складна ситуація, відповідайте: це в Україні складна ситуація, але ми її спростимо!"
В обороні Придністров'я брало участь кілька формувань. Найбільша за чисельністю і найліпше організована — Республіканська гвардія, Чорноморське Козаче Військо (ЧКВ), Територіальні рятівні загони (ТРО). Найтісніше ми співпрацювали з ЧКВ. У них одержали першу зброю, і наші позиції були завжди поруч. У них також крутилося багато добровольців з Дону, Кубані, Тереку, Уралу. Вояки — мов діти, особливо на початку війни. Вони страшенно люблять різноманітні брязкальця, значки, медалі, нашивки. За значок з тризубом можна було виміняти гранату або дві пачки автоматних набоїв. За допомогою Большакова ми розташували свій штаб на п'ятому поверсі готелю "Аїст", що на самому березі Дністра. Добровольців з Росії брали до себе козаки або гвардійці, а більшість з тих, хто прибував з України, брали до себе ми.
Пам'ятаю робітника років сорока із Західного Донбасу. За кілька годин він настільки призвичаївся у шанцях під Кошницею, що, здавалося, він у них народився. У нього було абсолютне відчуття ситуації. Він знав, яка територія замінована, де вогневі точки противника, що відбувається на позиціях гвардії праворуч і в голові гвардійського підполковника вночі, блискуче орієнтувався у позбавлених будь-якої логіки перестрілках, які велися крізь яблуневий сад. Існують люди з вродженим талантом до війни. Воював він натхненно і дисципліновано, а по закінченні бойових дій погрузив на відбиту в когось вантажівку залізяччя, яким встиг обрости (стволів, мабуть, п'ять), і зник так само, як з'явився, — в нікуди.
За моїми спостереженнями, відсотків двадцять наших чоловіків мають прихований мілітарний інстинкт. Людина все життя працює конторником чи робітником і випадково трапляє у шанці. І більше її звідти не витягнеш. Інстинкт прокинувся. Людина знайшла себе. Мир по відношенню до цих красенів — річ жорстока.
Ніколи не забуду ще одного приблудного, років двадцяти. Йому дали псевдо "Богомаз". Він недобре показав себе двічі, чим викликав підозри. Його відвезли на нашу базу до Рашкова й посадили в "зиндан". Так наші називали пристосований під гауптвахту льох. Рашків весь підритий льохами. Рити схованки, сховища та печери — найдавніший інстинкт українця.
Я приїхав до Рашкова, коли він сидів там уже три дні. З собою взяв Юрка Шухевича. Мені здавалося, що цим я створюю метафору. Сліпий Шухевич, мов сліпий Жижка, унсовці, мов таборити. Я уявляв, як він сидів у таборі старий, сліпий, марив подвигами батька, життя його впиралося в глуху стіну, і навіть уявити собі не міг, що мине лише кілька років — і очолювані ним підрозділи візьмуть зброю в руки і почнуть війну. Мене це страшенно розчулювало. Славко дав йому покрутити в руках пістолет, СКС, автомат, гранатомет.
База розміщувалася в сільській школі. З галявини перед входом можна було бачити Дністер і протилежний молдавський берег. На базі перебувала та частина людей, яка не була на позиціях. Вони проводили час у вишколах, якими керував Славко. На ці вправи, шикування, дисципліну і вартових місцеві мешканці дивилися з острахом.
На вечір я призначив трибунал, що відбувався в присутності всього загалу. В центрі посадив Шухевича, хлопці стояли півколом. Богомаз зі зв'язаними руками стояв перед строєм. За п'ятнадцять хвилин його присудили до розстрілу. Через дві доби. Ми взяли вантажну машину, кинули Богомаза до кузова. З ним сіли двоє наших, я сів у кабіну до шофера. Поїхали до лісу в бік українського кордону. Богомаз був абсолютно спокійний, навіть сміявся анекдотам, які розповідали дорогою хлопці. Ми розв'язали його, коли знайшли підходяще місце в лісі. Після того, як він сам викопав могилу, його сильно побили, вимагаючи в чомусь там зізнатися. Він мовчав. Йому наказали повністю роздягнутись й стати
