Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг
Проте й у нижчому, в земному світі політики тимчасовий відхід убік надає державному діячеві нової свіжості погляду, думка його стає проникливіша, обчислення гри політичних сил — точнішим. Отже, не може бути нічого щасливішого для кар’єри, як отака перерва, бо хто завше бачить світ тільки зверху, з піднебесся влади, з вежі зі слонової кості, з вершин могутності, той знає лише догідливі посмішки підлеглих та їхню підступну послужливість; хто завжди тримає гирі в руках, той забуває про їхню справжню вагу. Ніщо так не ослаблює митця, полководця, володаря, як неперервне потурання з боку долі їхній волі та забаганкам; лише зазнавши невдачі, митець збагне істинність свого покликання, тільки поразка навчить полководця бачити помилки, тільки потрапивши в неласку, державний діяч набуває справжньої політичної проникливості. Стале владарювання ослаблює, невпинне схвалення притуплює; тільки розрив надає рівнобіжному ритмові нової діяльної наснаги і гнучкості. Лише нещастя дає змогу далеко й глибоко прозирнути реальну картину світу. Звичайно, це сувора наука, але наукою і навчанням є будь-яке вигнання: слабким воно знову загартовує волю, нерішучих робить відважними, а незламних — іще міцнішими. Справді сильним вигнання ніколи не зменшує, а завжди тільки покріплює силу.
Вигнання Жозефа Фуше тривало понад три роки, а його самотній острів, що й місця ніякого не мав, називався злиднями. Ще вчора проконсул і розпорядник долею революції, він з найвищих щаблів влади скотився в такий морок, в такий бруд і тванюку, що й слід його запав. Єдиний, хто тоді його бачив, — Баррас, — подав разючу картину злиденної мансарди, тієї аж піднебесної нори, де тулився Фуше з бридкою дружиною і двома малими, кволими рудокосими дітьми — вкрай потворними альбіносами. П’ять сходинок угору — і в загидженому, сморідному, паленому сонцем закутку прихистився повалений, від слів якого здригались десятки тисяч людей і який через кілька років знов, уже як герцоґ Отрантський, стоятиме біля стерна європейської долі. Та сьогодні він не знає, де завтра взяти гроші дітям на молоко, чим оплатити нужденне помешкання, а водночас як боронити навіть це жалюгідне існування від невидимих і незліченних ворогів, від месників за Ліон.
Ніхто, навіть його найвідданіший і найдокладніший біограф Мадлен, не міг вичерпно сказати, чим Жозеф Фуше підтримував своє злиденне животіння протягом тих років. Він уже не мав депутатської платні, родинні маєтки втратив під час повстання в Сан-Домінґо, ніхто не наважувавсь відкрито дати якусь посаду чи роботу «Mitrailleur de Lyon», усі друзі покинули його, кожен відвернувся від нього. Він брався за абияку, найсумнівнішу роботу — мабуть, аж ніяк не вигадка, що майбутній герцоґ Отрантський кастрував тоді кабанів. Але незабаром він береться до ще бруднішого ремесла, а саме: шпигує для Барраса — єдиного з нових володарів, що й далі мав до поваленого якийсь дивний жаль. Щоправда, бачились вони не в міністерській приймальні, а десь у пітьмі; там, ніби подаючи невідчепному жебракові, Баррас давав Фуше всілякі дрібні й брудні доручення — якісь спекуляції в армії, незначний інспекційний наїзд — і завжди винагороджував так мізерно, що знедолений знову був змушений два тижні постити. Але в отаких розмаїтих випробах розкрився справжній талант Фуше. Бо вже тоді Баррас плекав усілякі політичні плани, не довіряв своїм колеґам і, звичайно, міг удатись до приватного нишпорки, потайного підглядача й нашіптувача, що не належав би до офіційної поліції, а був ніби приватним детективом. А тут ліпшого за Фуше годі було знайти. Він слухав і підслуховував, ходив позатинню, з усіх знайомих ревно витягував щоденні балачки й потай приносив Баррасові це нечисте людське харкотиння. Що більше честолюбство Барраса, то пожадливіше заміряється він на заколот, то потрібніший йому Фуше. Баррасові вже віддавна заважають у Директорії (Раді п’яти, що тоді врядувала у Франції) двоє порядних людей, передусім Карно, найчесніший діяч Французької революції, і він збирається відтрутити їх. Але той, хто готує державний заколот і сплітає змови, над усе потребує безсоромних перекинчиків, людей à tout faire[18], bravo й bullo[19], як кажуть італійці, — людей, хоч і безхарактерних, та все-таки надійних у цій безхарактерності. Хто ж, як не Фуше, був найпридатніший для цього? Вигнання стало йому школою для кар’єри, саме тоді він виплекав свій майбутній талант міністра поліції.
Аж нарешті, після довгої, довгої ночі в холоднечі життя й мороці злиднів Фуше зачув передранішню свіжість. У країні вже новий господар, постає нова сила, і він вирішив їй служити. Цією новою силою були гроші. Тільки-но Робесп’єра з поплічниками вмостили на тверді й голі дошки, як уже підвелися всемогутні гроші й знову мали тисячі слуг і челяді. Вулицями знову помчали запряги добре доглянутих коней у новій збруї, а в повозах напівголі, мов грецькі богині, сиділи чарівні жіночки в коштовній тафті та мусліні. У Булонському лісі в білих облиплих нанкових штанях, жовтих, брунатних і червоних фраках їздила верхи jeunesse dorée. Затиснуті перснями руки тримали золоті руків’я елеґантних гарапників — та вони б і колишніх терористів радо відшмагали. Добрий виторг мали власники парфумерних та ювелірних крамниць, раптом висіялося п’ятсот, шістсот, тисяча танцювальних закладів і кав’ярень, будувалися вілли й продавались будинки, заповнилися театри, в Пале-Руаялі, затулившись дамаскіновими завісами, спекулювали й закладалися, продавали, перепродували і грали на тисячі. Гроші знову тут, самовладні, зухвалі і звитяжні.
А куди ж поділись гроші у Франції з 1791-го по 1795 рік? Та завжди вони були там, тільки ховалися. Як у Німеччині та Австрії 1919 року, в часи страху перед комуністами, заможні люди раптом ніби повимирали, перебравшись у лахміття, бо хто anno[20] Робесп’єра дозволяв собі бодай
