Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг

і соціалістичних переконань. Буржуазні республіканці, ба навіть Робесп’єр, обережно відсували вбік соціалістичні, а часом і більшовицькі ідеї Марата про майнову рівність. Вони полюбляли дуже й дуже багато розводитись про свободу, чимало також і про братерство, та зовсім мало про рівність, тільки-но заходила мова про гроші та маєтності. Бабеф підібрав наполовину затоптані Маратові думки, оживив їх своїм подихом і, мов смоло­скип, поніс у робітничі квартали Парижа. І це полум’я могло раптом схопитися, за кілька годин пожерти ввесь Париж і країну, бо з часом народ збагнув зраду термідоріанців, що прагли скористатися з його пролетарської революції. Тепер за цим Ґракхом Бабефом став Фуше. На людях він з ним не показується під руку, зате потай намовляє підбурювати народ. Радить писати бунтівничі брошури й сам вичитує коректи. Бо тільки тоді, гадає Фуше, коли рушать робітники, коли знову з піками й барабанами виступлять передмістя, цей боязливий Конвент таки схаменеться. Республіку може врятувати тільки терор, страх і залякування, небезпечний правий ухил можна вирівняти, тільки зробивши потужний ривок уліво. І для такого сміливого й справді небезпечного ривка той порядний, чесний, довірливий та справедливий чоловік правив Фуше за досконале прикриття: за широкою пролетарською спиною можна добре сховатися. А Бабеф, гордовито звучи себе Ґракхом і народним трибуном, почувався вельми вшанованим: аякже, йому дораджує уславлений депутат Фуше. Це ж бо останній правдивий республіканець, гадає він, той, що й далі сидить на лавах «гори», той, що не злигався з jeunesse dorée[17] та армійськими постачальниками. Бабеф охоче дослухається до порад і, пханий у спину вправною рукою, починає нападати на Тальєна, термідоріанців та уряд.

Але тільки його, добросердого й прямолінійного, спро­мігся одурити Фуше. Уряд невдовзі впізнав ту руку, що заряджає проти нього рушницю, й на відкритому засіданні Тальєн звинуватив Фуше, що той стоїть за Бабефом. І, як завжди, Фуше мерщій зрікся свого спільника (точнісінько, як Шомета в якобінців, Коло в Ліоні): ні, він тільки побіжно знає Бабефа й засуджує його надмірності; одне слово, вкрай проворно відчахнувся. Зворотний удар знов улучає в того, хто стояв перед Фуше: Бабефа миттю заарештували й не гаючись розстріляли на подвір’ї якоїсь казарми (завжди за слова й політику Фуше розплачується кров’ю хтось інший).

Цей сміливий контрудар Фуше не вдався, він нічого не досяг, тільки привернув до себе увагу, а це було кеп­сько. Адже відразу живо пригадалися Ліон і зрошені кров’ю Бротійські луки. Знову — тепер уже з подвоєним завзяттям — реакція нацьковує на Фуше обвинувачів з провінцій, де він урядував. Ледве спекався звинувачень з Ліона, як уже подали скарги Невер і Кламсі. В Конвенті дедалі гучніше, дедалі галасливіше звинувачують Фуше в тероризмі. Він боронився хитро, завзято й не без успіху; навіть Тальєн, його супротивник, дав тепер собі клопіт стати на його захист, бо й сам налякався засилля реакції, почав думати і про власну голову. Але запізно: 22 термідора 1795 року, через рік і 12 днів після падіння Робесп’єра, по довгих дебатах проти Жозефа Фуше висунуто звинувачення в терори­стичних діях. А 23 термідора ухвалено заарештувати його. Як за Робесп’єром — Дантонова тінь, так тепер за Фуше погналася Робесп’єрова мара.

Та вже йде — і тямущий політик обчислив добре — термідор четвертого, а не третього року Республіки. 1793 року звинувачення — це вже наказ про арешт, арешт — уже смерть; увечері запроторюють до Консьєржері, вдень слухають справу, а пополудні вже їдеш на возі. Та 1794 року залізна рука Непідкупного вже не тримає вузди правосуддя, закони полагіднішали, і спритному можна видертися з їхніх лабет. І Фуше, що на нього вже стільки разів накидали смертне путо, не був би Фуше, якби не виплутався з отаких податливих тенет. Хитрощами, ходячи по задвірках, він досягає, що його арештують не зразу, що йому дадуть час на відповідь, на спростування й виправдання. А час тоді був усе. Тепер тільки залізти в пітьму — і про нього забудуть, принишкнути — хай решта собі галасує — і його не помітять! За славнозвісним рецептом Сієса, що всі роки терору просидів у Конвенті, й рота не розтуливши, а згодом, коли його питали, що він робив увесь той час, засміявшись, дав геніальну відповідь: «J’ai vécu», «Я жив», тепер і Фуше, як ото часом тварини, прикидається мертвим, щоб його не вбили. Тільки от зараз, короткої перехідної доби, не занапастити себе — і ти врятований. Бо тямущий зачуйвітер унюшив, що вся влада й сила цього Конвенту протримається щонайбільше кілька тижнів, кілька місяців.

Отже, Жозеф Фуше врятував життя, а тоді це було багато. Щоправда, саме тільки життя, позбувшись ім’я і становища, бо до нових Зборів його вже не обирають. Надаремні нелюдські зусилля, змарновано безмір шалу й хитрощів, відваги і зрад — тільки життя зосталося Фуше. Вже нема Жозефа Фуше з Нанта, народного депутата, нема вчителя ораторіанської школи, є тільки забутий і зневажений чоловік без посади, майна і значення — злиденна тінь, закутана в пітьму.

Три роки у Франції ніхто й не згадує про Фуше.

Розділ IV. Міністр директорії і консульства
1799—1802 pp.

Чи склав хто-небудь гімн про вигнання, про ту даровану долею творчу могуть, що звеличує людину в час падіння, коли в цупких лещатах самотності вона набирається переродженої й оновленої духовної сили? Митці завжди лише кляли вигнання як очевидну перешкоду в зростанні, безвартісний проміжок, прикру паузу. Проте ритм природи вимагає таких примусових цезур. Бо життя до останку знає лише той, хто пізнав глибини, і аж тоді людина здобуде щонайбільшу поривну силу, коли її відкинуть назад.

Таку тимчасову вимушену самотність творчий геній використовує насамперед для того, щоб із глибин відчаю, з далечіні відкинутості оцінити височінь та обрії свого справжнього покликання. Всі найзначніші провісники людства пройшли через вигнання, творці світових релі­гій — Христос,