Планета Pixar - Лоуренс Леві
— А чи не допоможе для створення реального фільму піксарівський підхід у розкадруванні? — запитав Стів.
— Звісно, допоможе, — погодився Ед. — Але гарантій не дасть. У мультиплікації ми завжди маємо змогу змінити перебіг історії, навіть на етапі виробництва. Під час зйомок фільму зробити це значно важче, особливо коли декорації вже розібрані, а знімальна група й актори роз’їхались.
Повертаючись додому, у Стівовій машині, ми й далі обговорювали цю тему.
— Не впевнений, що перехід до кіновиробництва дасть нам якісь переваги, — сказав я. — Звісно, зосередившись на мультиплікації, ми, образно кажучи, кладемо всі яйця в один кошик. Проте дуже пильно наглядаємо за ними. А якщо взятися за зйомки фільмів із реальними акторами, доведеться розкласти яйця по різних кошиках і сподіватися, що з деяких із них таки вилупляться курчата. Обидва напрямки бізнесу ризиковані. Не певен, що один зможе збалансувати або підтримати інший.
— А може, вийде навіть навпаки, — міркував Стів. — Якщо ми змушені будемо випускати цілу добірку фільмів, що завадить якійсь провальній стрічці завдати шкоди нашій репутації в мультиплікаційній галузі?
— Правильно, — погодився я. — Волт Дісней узявся до фільмів лише тоді, коли закріпився в анімаційному бізнесі.
— Мені здається неприйнятною сама думка про те, що Pixar випускатиме продукт, який не стане потужним, — підкреслив Стів.
У мене було схоже враження. Кремнієва долина будувалася довкола ідеї зміни світу за допомогою інноваційної продукції. Звісно, це не означало, що випуск добірки фільмів був поганою стратегією. Просто ми по-іншому дивилися на речі. Крім того, було очевидним те, що поєднання виробництва водночас і мультфільмів, і фільмів несло надто багато ризиків для бізнесу. Один напрямок аж ніяк не міг компенсувати ризики іншого.
Тож, схоже, під час розмови у нас виробилося спільне бачення: краще відмовитися від ідеї виробництва фільмів із залученням реальних акторів, аніж позначити таку можливість як вартий уваги варіант розвитку. І Стів жодним чином не був готовий пристати на ідею виробництва продукції, яка була би пересічною. Здавалося, що кіноіндустрія в наших очах швидко втрачала свою цінність як стратегія зменшення ризиків, на що ми сподівалися раніше.
Усе більше й більше вимальовувалася перспектива того, що перетворення Pixar на компанію, зосереджену в галузі розваг і заточену суто під мультиплікацію — наш єдиний варіант. Я боровся проти цього рішення з того моменту, як долучився до команди, адже кожен перевернутий мною камінчик яскраво свідчив про те, що цей шлях буде тернистим. Думав про це й тоді, коли вивчав обтяжливий контракт із Disney, і згодом, коли дізнавався про загрози, що супроводжували реліз блокбастерів, і тоді, коли з’ясував, що практично ніколи не існувало незалежних компаній, які займалися винятково анімацією без інших видів бізнесу, покликаних диверсифікувати ризики.
Я навіть поняття не мав про те, що колись мене наймуть, аби я допоміг збудувати компанію, орієнтовану на виробництво розважального продукту в чистому вигляді. Але тепер стало ясно, що мені слід зрозуміти суть справи. Стів не зменшував тиску щодо питання виведення компанії на публічний продаж акцій. А в мене не було розрахунків, щоб забезпечити цей процес. Мені потрібно було щось більше, ніж кілька зустрічей у Голлівуді. Якщо мультиплікацію можна було розглядати як серйозну стратегію, я мусив зрозуміти економічний погляд на цей бізнес у деталях. З чого б розпочати?
Я стартував із бібліотеки.
У бібліотеці Мітчелл-парк у Пало-Альто я знайшов книжку, присвячену галузі, — «Економіку індустрії розваг» Гала Фоґеля[18].
Уперше опублікована у 1986 році, ця книга була чимось на кшталт огляду галузі. У ній було наведено детальний опис фінансових і економічних принципів, що слугували рушієм бізнесу розваг. Написана вона була сухою мовою, сповненою схемами, формулами і глибоким економічним аналізом.
Я прочитав її від палітурки до палітурки, чимало розділів — по кілька разів.
Розділ, присвячений кіновиробництву, починався із судження, яке не обіцяло нічого хорошого:
«Багато хто вважає, що годі знайти цікавішу й потенційно прибутковішу галузь, ніж кіновиробництво. Недарма ж «Зоряні війни» забезпечили прибуток у понад 150 мільйонів доларів при початкових інвестиціях, що склали всього 11 мільйонів доларів. Проте частіше єдиним зиском від інвестицій у фільм стають не гроші, а потішене самолюбство. Як нерідко буває і з іншими прагненнями, не завжди заплановане перетворюється на досягнуте. Насправді, серед десяти помітних ігрових фільмів у середньому шість чи сім можна назвати відверто неприбутковими, і лише один вийде на межу беззбитковості»[19].
Ой! Потішене самолюбство як єдиний зиск від інвестицій? Лише два з десяти фільмів прибуткові? Та це ж навіть менший відсоток успіху, ніж при подачах у бейсболі! Аналіз, наведений Фоґелем, показував, що ймовірність випустити хіт була малою, а блокбастер — зовсім мізерною.
Далі — гірше.
Міркуючи про галузь кіновиробництва, на наступних сторінках книги Фоґель наводив усе більш невтішні прогнози:
«Як показує досвід, виведення акцій для пропозиції на біржі зазвичай не можна розглядати як досить простий метод збільшення обсягу фінансування кіновиробництва. За винятком періодів, коли на фондових біржах починається спекулятивна гарячка, стартапи у сфері кіноіндустрії зазвичай наштовхуються на довгу, болісну й дорогу смугу перешкод…
А якщо розглядати ситуацію з погляду інвестора на фондовій біржі, досвід показує: більшість невеликих кінокомпаній, що здійснювали первинне розміщення акцій, забезпечили принаймні стільки ж інвестиційних жахів, як і випадків відчутного повернення вкладень»[20].
Фоґель писав про виведення компанії на публічний продаж акцій — саме про те, чого ми сподівалися досягнути. «Довга, болісна і дорога смуга перешкод» та «інвестиційний жах» були, м’яко кажучи, далеко не ідеальним сценарієм.
