Жлобологія - Густав Водічка

Абсурдизм імені Поплавського

Існують інші негативні приклади жлобів у мистецтві й культурі. Поплавський — це також рафіноване жлобство людини-менеджера, який, з одного боку, показує всім успішність свого проекту, а з іншого — робить із цієї, так би мовити, культури взірець, на який повинна орієнтуватися молодь. А та вступає в один з найбільш корумпованих університетів — за гроші, потім про це відверто говорить. І сам Поплавський — співає, хоч голос у нього відсутній. Щоправда, наявність вокалу теж не є критерієм. Те, що ця людина робить на сцені навіть не кітч, бо до цього можна ставитися з більшим позитивом, адже кітч не має ні державних, ні владних функцій і важелів впливу. Поплавський натомість пропагує свою любов до шароварщини, своє бачення культури і використовує владні повноваження. Він не добровільно прищеплює свою культуру: цей гуру й наставник своїм студентам її нав’язує. Між студентами й викладачами існує певний зв’язок, але студенти за статусом нижчі, тому якщо ти вчишся в цьому університеті, то мусиш сповідувати ті цінності, які тобі пропонують. Це абсурдизм. На вечір Подерв’янського ти можеш піти або не піти, бо маєш вибір. В університеті культури імені Поплавського в тебе такого вибору немає. Ти мусиш — це офіційно визнана норма. Сміховинна культура Поплавського — це не бурлеск, балаган чи буфонада, як у Подерв’янського, а таки небезпечне жлобство людини з владними повноваженнями.

Кожен мав би визначати самостійно власні авторитети.

Політичне жлобство

є маркером рівня культури нації. Велика ілюзія суспільства — в тому, що політики гірші від народу. А нічого подібного.

Українська політична еліта і нічим не краща за народ. Вона б мала показувати приклад для громадян країни. Потрібно розуміти, що політики не є окремою іншою верствою, вищою, ніж решта. Всього лишень суспільний зріз: те, що є в політикумі, є в суспільстві або навпаки.

Це політика, де нема місця етиці самообмеження, і ці люди йдуть в політику через свої меркантильні інтереси, а ті, хто цих політиків обирав, бачать це.

Жлобство загальносуспільне стало жлобством політичним.

Я впродовж 5 років, доки був депутатом, нікому не віддавав своєї картки і завжди голосував самостійно. Нещодавно ця тема почала бути популярною серед представників опозиції, але всі ті роки на мене чинився тиск — з боку моїх колег, не з боку регіоналів чи комуністів.

«Нунсівці» і «бютівці» здавали свої картки і голосували чужими. Не називатиму прізвища, але таку політику можу назвати справжнім політичним жлобством, за таку роботу цих політиків ніхто не бив по руках, іншими словами, це — той недопалок поза смітником, плювок, які вони собі дозволяли зробити безкарно. Мені казали: ну так само всі фракції роблять... Я так не робитиму. І змінювати ситуацію ніхто не хотів, аж поки не постала політична доцільність тих чи інших кроків.

Якщо ти називаєш себе елітою і хочеш бути її представником, то повинен показувати позитивний приклад іншим. Не лише говорити чи писати про це, а доводити свої погляди власними діями. Політики ці речі розуміють, але досі тільки говорять, проте нічого не роблять. Надто просто говорити, що я не такий, а довести це?

Однак доки суспільство не усвідомить того, що потрібно діяти і починати із себе, політики в цьому нікому нічим не допоможуть, бо, повторюю, вони теж не кращі від простих людей.

Якщо жлоб править у родині, в мікрорайоні, то й жлоб керуватиме країною. Іншого шляху немає.

Якщо хтось думає, що політик мусить бути добрим, відкритим і чесним, а сам виборець не хоче бути таким, то жодних змін взагалі не буде.

Жлоб править державою завдяки жлобській нації.

Якщо нація хоче бути іншою й мати інших правителів, вона повинна обирати інший шлях та інших правителів.

Не буде месії, який усе виправить...

Іван Семесюк. «Жлобиня вонюча», 2010 р.

Володимир Єшкілєв

Фото: з особистого архіву

Володимир Єшкілєв — письменник, філософ, культуролог. Народився 1965 р. в Івано-Франківську. Закінчив історичний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту ім. В. Стефаника (тепер — Прикарпатський університет ім. В. Стефаника). Працював учителем історії і правознавства (1988—98), викладачем Західно-українського економіко-правничого університету. Очолював низку регіональних консалтингових проектів. Автор і видавець філософського часопису «Плерома» (1996—98), редактор літературного альманаху «Мантикора» (з 2011 p.), куратор фестивалю «Карпатська Мантикора». Автор романів «Пафос» (2002), «Імператор повені» (2004, 2011), «Адепт», у співавторстві з Олегом Гуцуляком (1995, 1997, 2008, 2012), «Втеча майстра Пінзеля» (2007), «Богиня і Консультант» (2009), «Побачити Апькор» (2011), «Усі кути трикутника» (2012), «Питомник богов» (російською, 2013) та інших книг, мистецьких проектів і літературознавчих статей. Упорядник низки літературних антологій. Один із творців і «модераторів» нового канону сучасної української літератури, автор концепції та ідеолог т. зв. «Станіславського феномена». Досліджує окультні вчення та прояви «відьмократії» в Україні та в країнах Сходу.

Нормальні люди радянських часів

Якщо не помиляюсь, уперше слово «жлоб» я почув у 8-му класі (це десь так у році сімдесят дев’ятому — вісімдесятому) від учительки Антоніни Костянтинівни, яка викладала в нас англійську мову й одночасно намагалася долучити хоч когось із своїх учнів до духовних цінностей. В її лексиконі словом «жлоб» позначалися якісь обмежені, зациклені на матеріальних вигодах люди, які були абсолютною протилежністю її особистому ідеалові. Її ідеал — родом із радянських часів. Ідеал освіченої людини, яка живе духовними речами, а не меркантильними цінностями. Тобто він із чіткою моральною настановою. Таке собі «вікторіанство пізньої радянської імперії». Улюбленим поетом Антоніни Костянтинівни в ті часи був Булат Окуджава. Хто чув про нього, той розуміє, про які сенси та імперативи йдеться. Учителька справді мала покликання навчати дітей, я досі з приємністю згадую її.

Моє покоління іванофранківців, на відміну від вчителів-інтелігентів, означника «жлоб» не вживало, натомість ми говорили «рог», і це поняття мало багато складових — це й розумова обмеженість, незграбність, сільські звички та провінційний одяг. Оскільки я вчився в російськомовній школі військового містечка, то рогом могли називати не лише того, хто схожий на жлоба, а й, скажімо, учня з україномовної школи.

Щодо самого слова «жлоб», то воно не корінне тут, в Україні, тобто має умовний літературний характер. І в побутовому мовленні дуже мало людей його вживають, наскільки мені відомо. Причому, як не дивно, я не вкладаю в це