Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський

Зізнаюсь, я так і не спромігся, незважаючи на всю свою цікавість, зібрати якісь-бо відомості стосовно воєнного досвіду в'єтнамців, хоча генерал Лавриненко оцінював офіцерський корпус і рядовий склад як досить підготовлений і готовий до розв'язання поставлених завдань. У такому разі, до речі, не потрібні жодні особливі "тактичні" примочки. В'єтнамці воювали, як жили. Тоді я ще не знав, що люди можуть перебувати в плині війни так само безрефлекторно, як чиновники в конторі. Якось на батареї мені спало на думку влаштувати перевірку стану стрілецької зброї. Перший же солдат, в чистоті "калашник-ва" якого я було засумнівався, миттєво дав у повітря довгу чергу і переможно ошкірився:

— Цистин, товалися!

В'єтнамці поводилися зі своїми автоматами, мов з палицями. Аби оцінити це прагматичне злиття людини і зброї, позбавлене будь-якого фалічного культу, потрібно було повоювати самому. Неминуче надходить день, коли починаєш заколочувати цвяхи прикладом свого АКМ. Я, зрозуміло, висловлююсь фігурально. Йдеться про точне знання: що слід і чого не слід чекати від зброї. Сторонні надто вже часто надають їй сакральну цінність.

Ми полишали В'єтнам морем, на врятованому нами "Дивногорську". Йшли до Гонконгу на ремонт. Останнє видовище цієї війни — фантасмагорія китайсько-в'єтнамського протистояння в Гонконзькій затоці. Південн-Китайське море славиться масою мілин і скель, деякі з них виступають над поверхнею води тільки під час відпливу. На спірних островах у приплив в'єтнамські солдати стояли буквально по горлянку в воді з національними прапорами в руках. І горе тому, хто роняв або мочив стяг, адже намочений він уже не міг майоріти. На сусідніх мілинах так само, з прапорами в руках, стояли китайці. Прибувала зміна, готували їжу. Якщо ці "спірні території" були такі важливі, чому на них не будували, скажімо, веж на палях? Відповідь проста: вежі обходилися дорожче за людей. Добре розвинене почуття обов'язку давало змогу в'єтнамцям витримувати занизьку для них температуру води. Коли я взимку купався на батареї, вода здавалася мені, за чорноморськими масштабами, теплою, але в'єтнамці вилізали з неї, клацаючи зубами від холоду. Те ж саме спостерігав мій колега, радянський військовий радник в Індії. Мешканці південних областей зазвичай мерзнуть навіть при обмиваннях у Ганзі. Перебуваючи на військовій службі в штаті Джамму і Кашмір, вони витримують за кулеметами по 5-6 годин високо в горах, укутані лишень в одну ковдру.

Дивним чином доля знову звела мене з в'єтнамцями через багато років по війні. До кінця сімдесятих — початку вісімдесятих років досить багато в'єтнамців кантувалося у всіляких вузах України. В благословенні роки застою кожний іноземний студент прагнув щось продати. В'єтнамцям, зважаючи на відносну неприступність для них ринків далекосхідного ширвжитку, продавати було особливо нічого.

Тоді в моду входило карате. Той, хто мав до цього бодай якісь задатки, кинувся викладати в'єт-во-дао — доморослий сільський різновид. Для іміджу інструктор вигадував собі бойову біографію "спецназівського розливу", прагнучи вразити уяву слухачів історіями-"страши-ками". Хоча за віком їх би навряд взяли в "червоні кхмери". Незрозумілим чином "легендування" поступово перекинулося на вітчизняних "сенсеїв". Один з них довигадувався до того, що ніби тренувався у Китаї, для чого нелегально переходив кордон. За викладання подібного "карате" тоді саджали за грати, а "перебування в Китаї" було "обтяжуючою обставиною".

По закінченні навчання в'єтнамці не дуже прагнули повертатися додому. Більшість осідала, одружуючись на в'єтнамських же робітницях, завезених для роботи на ткацьких фабриках. Частину зароблених, в тому числі педагогікою, грошей належало віддавати своїм старшим. На цьому грунті, траплялося, доходило до розборок. Дехто починав переховуватися від своїх. В еміграцію переносились і кланові протиріччя. Що залишалося незмінним, так це глибоке презирство до нас — білих.

Безглуздість офіційного кровопролиття робить війну огидною подвійно. Тільки громадянська війна хоча б якоюсь мірою має сенс: ми зіштовхуємося з тими, кого справді ненавидимо, і, якщо поталанить, можемо порахуватися навіть з родичами і сусідами. Покидаючи В'єтнам, я не зарікався на предмет "ніколи більше", але відтоді воював лише під власним штандартом, за діло, яке вважав правим. Випадок для цього надався двадцять років потому.

Дмитро Корчинський

АРХЕОЛОГІЯ. МОТОПІХОТА.

Якось у 1982 році я сидів на лекції зі спеціальності у Київському інституті харчової промисловості. Була четверта пара, пізня весна, за вікном сонце, у студентів авітаміноз і, коли викладач написав на дощці тему "Економайзер", це викликало нервовий смішок аудиторії. "Чого смієтесь?—сумно мовив він. — Відтепер це буде справою вашого життя!"

Ну його до біса, щоб справа мого життя називалась "економайзер", сказав я собі і втік звідти.

І ось вночі я лежу в степу під небом з такою кількістю зірок, що перехоплює подих, і палкою ворушу картоплю, що печеться у вугіллі, а поряд спокусливо очікує крадений кавун. Немає на світі нічого смачнішого за крадені кавуни.

Тепер я лаборант Херсонської археологічної експедиції АН УРСР. На моїх руках бруд часу, ножем я торкаюсь історії, а переді мною не вульгарний "економайзер", а поховання половецького вершника.

Вдвох з таким самим бельбасом, як і я, охороняємо вночі це поховання від місцевої публіки з найближчих колгоспів, яка кол-не-коли забрідає на розкопки.

Херсонщина почала заселятися після завоювання Криму. Кажуть, що для стимуляції цього процесу існувало правило звільняти від переслідування навіть "бєглих каторжніков", які оселялися тут напостійно. Знаючи місцевих мешканців, я вірю цим переказам.

Поховання виявилося дивовижної збереженості. Курганчик був маленький і зовсім розораний — навіть не курган, а світла пляма на темному полі. Коли її почали прокопувати, то вже на другому штику наштовхнулися на дерево, яке було сприйняли за свіже, та з'ясувалося, що це покладені на могилу маточини велетенських коліс половецького візка. Колеса і дощечки від візка збереглися настільки добре, що саме на них ми і пекли картоплю, на дереві, яке було зрізане і оброблене вісімсот років тому.

Він лежав на спині на дерев'яних плашках. На ньому були високі шкіряні чоботи і каптан з яскравим візерунком. В ногах — обшите шкірою дерев'яне сідло і згорнута броня. Крива шабля, булава, лук зі стрілами на грудях і глиняний глечик в головах.

Ніби загусло повітря, насунулося небо, і мене раптом гостро пройняла значущість цих кісток. Вісімсотлітню ситуацію цієї могили за день буде зруйновано. Та стан ностальгічного споглядання, викликаний цією ситуацією, буде жити в мені весь час, і смак пожежі супроводжуватиме кожний ковток,