Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський

Мені було років п'ятнадцять, я брів по Одесі від залізничного вокзалу в бік порту. Був сонячний день, я дуже добре його пам'ятаю. На книжковому лотку я побачив грубий том Феофана Прокоповича і двотомник Гегеля "Філософія релігії". Я довго вагався, що придбати, і нарешті наважився на Гегеля. Ця покупка визначила моє подальше життя. Я поринув у Гегеля, як у море, і я був вражений. "Філософія релігії" — найпоетичніша частина його філософії і найцікавіша. Я, мабуть, небагато зрозумів тоді, але спосіб його поводження з предметом, спосіб його поводження зі словом, конструкції цих фраз вишикували мою душу новим чином, суворим порядком.

Відтоді я багато розмірковував про божественне і дійшов висновку, що Бог — матеріаліст, більше того, Він — вольтер'янець. Та траплялися в моєму житті випадки, коли містика найнахабнішим чином сміялась наді мною.

Якось я брав участь у розкопках невеликої курганної групи в чарівних місцях на березі річки Бакшали, там, де вона вливається до Південного Бугу. Я сидів на дні могили і розчищав скорчений кістяк епохи "середньої бронзи". За три тисячі років у маленький курганчик було зроблено десяток поховань. Яма була на ямі, і розібратися в усьому цьому коштувало здоров'я. Наді мною нависало метри зо три землі і небо з неймовірно красивими хмарами. На тлі неба виникла голова приятеля, який покликав мене на чай. Щойно я виліз на поверхню, бровка Кургана і все, що було під нею, — кілька десятків тонн землі — обвалилося, засипавши яму, в якій я щойно сидів. Смерть пройшла поруч, штовхнувши моє плече. Я подивився на сонце і хмари. "Ось як виглядає доля", — сказав я собі. Раціоналізм у мені зморщився і зблід.

На ті часи в сезонних археологічних експедиціях збиралась колоритна публіка. Бомжуваті митці, "слєгка дісідєнтствующіє гражданє", іноді дрібнокримінальний елемент. Вигнані за лінощі студенти їхали на південь погрітися на сонечку, помедитувати над черепками, наїстися кавунів, відпочити від сімейного рабства, пошті горщки, потеревенити про абстракції, перечекати стрьом.

Одного з цих екземплярів я згадую із вдячністю. Пєтя був ідейним алкоголіком. Але коли він випивав дві склянки вина і в нього переставали трястися руки, встромляв у відвал розкопу лопату, кроків з двадцяти метав у держак ножа і завжди влучав. Ніж — єдине в житті, в чому він був художник. Він вчив мене, і відтоді я належу до секти, яка вважає, що необхідно робити важким руків'я.

Від ножа він і загинув — зарізали десь у Миколаєві. Так його життя набуло стилістичної довершеності.

1985 року мене пригребли в армію. Я потрапив до учбової частини під Ригою. До взводу, котрий готував командирів БМП-2 (тоді порівняно нова техніка).

Динаміку демографічних процесів в імперії найкраще можна було відчути в Радянській армії. З кожним роком зростав відсоток закавказької та середньоазіатської молоді, меншало слов'ян. В учбовому полку під Адажі переважали азербайджанці.

Полк був зразково-показовим. Це означало, що весь той час, який солдати не стояли в строю, вони білили бордюри, виривали руками траву, фарбували, копали, мили, чистили — і все це залишало зовсім обмаль часу на бойову підготовку. Система була побудована таким чином, що, в принципі, не могла спродукувати жодного хоч більш-менш тямущого механіка, наводчика чи командира БМП. Учбовий процес в Радянській армії було максимально заформалізовано. Нікого не цікавив результат. Усі два роки солдати стріляли ту саму вправу з АК-74, де на тих самих відстанях, у тому самому порядку з'являлася грудна мішень, ростова мішень. Ту саму вправу стріляли і наводчики БМП, і танкісти. Нікого не цікавило, що найважливіше в стрілянині — це вірно виставити приціл, а значить, зорієнтуватися у відстанях.

За штатним розкладом мотострілецької роти, в складі кожного взводу передбачався снайпер. Я не бачив жодного (а бачив я їх багато), хто б умів пристріляти свою гвинтівку. Через рік служби, як сержант, я був поставлений дрючити трьох снайперів роти на якихось чергових стрільбах. Стріляли по ростовій мішені на стандартній відстані 400 метрів. Усі троє були з останнього набору і належали до різних національностей — вірменин, азербайджанець і українець-п'ятдесятник з Вінничини. Коли після перших пострілів стало ясно, що ворог може не хвилюватися, я сказав землякові: "Якщо хто-небудь з цих двох влучить раніше за тебе, я тебе замордую". Він помолився, примружив зі страху очі і став стріляти не цілячись. Він не промахнувся жодного разу. "Бачите, — сказав я кавказцям, — Бог — п'ятдесятник".

Пізніше земляк відмовився приймати присягу і був переведений до будівельних частин (у вісімдесятих за відмову присягати вже не саджали). Він належав до секти, яка занадто буквально сприймала заповідь "Не убий". Його талант пропав даремно.

Навіть гвинтівка СВД вже є занадто складною технікою для солдата строкової служби. Армія вчить ненависті до техніки, ненависті до зброї і до своїх бойових товаришів. Якби почалася війна, я першим ділом відстріляв би чоловік десять з моєї роти, аби вони не відстріляли мене.

Іще я спробував би вбити декого з офіцерів.

Користуватися сучасною зброєю та військовою технікою здатні тільки добровольці, люди, які займаються війною як справою свого життя. Втім, у радянському підході до застосування військовослужбовців була своя логіка. Піхотинця робить стройова, а не стрільби. Якщо середня передбачувана тривалість життя мотострілецького полку в повномасштабному воєнному конфлікті дорівнює сорока хвилинам, то чи варто зосереджуватись на індивідуальних якостях бійця?

Наприкінці терміну перебування в учбовому полку я одержав свій перший досвід організації локальної міжетнічної війни. Невдовзі нас мали відправляти у війська. Роту виселили з казарми. Вдень нас возили на будівельні роботи до Риги, а вночі ми спали на підлозі в одному з учбових корпусів.

У підвалі одного з недобудованих будинків у мене виникла сутичка з черкесом, який примикав до азербайджанського земляцтва, позаяк був єдиний черкес у полку. Він схопив мене за одяг і притиснув до бетонної стіни. П'ястю долоні я вдарив його в носа і через задаю підніжку повалив на підлогу, після чого побив ногами.

Я вийшов з підвалу і почав розмірковувати над ситуацією. Не пізніше ніж сьогодні увечері мене почне бити половина полку. Ну, не половина, але чоловік тридцять набереться напевне. В гіршому випадку мене покалічать або заб'ють до смерті, в ліпшому — я когось покалічу або швидше вб'ю, і мене посадять. Я збагнув, що необхідно творити організацію. Я зібрав усіх слов'ян роти (їх набралось чоловік двадцять) і звернувся до них з промовою:

— Товариші! — сказав я їм. — Півроку вас тут б'ють, і