Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

прекрасное — это любовь к истине». Знову ж таки, хоч би яка справедлива була ця істина про істину П. Чаа­даева, та чи була вона, чи є вона слушною та безперечною для великодержавників з шовіністичним чадом у головах? Любов до батьківщини - й істина! Любов до батьківщини, трактована у вельми специфічний спосіб, для них завжди залишалася єдиною й останньою істиною, хоч би в який конфлікт вона вступала зі справжньою істиною, хоч би в якому невигідному світлі її вистав­ляла справжня істина, та й завжди тут вона виявлялася не те що зайвою, а дуже непотрібною, її начеб і не існувало в живому виг­ляді. Російський патріотизм - це майже завжди цілковита від­сутність справжньої істини, бо ж ніяк не може бути навіть різно­видом істини возведения російського патріотизму в абсолют — як для власного вжитку, так і для вжитку «інородців», які чи не зав­жди й «погані», й «супостати», й «неприятелі». Ці міркування видаються мені слушними завжди, коли мова заходить про будь-який і будь-чий патріотизм, але ж особливо коли йдеться про росій­ський патріотизм, який, звичайно ж, є складовою отієї «безодні» російського менталітету, про яку писав Ф. Достоєвський.

А далі в «Апології божевільного» П. Чаадаев продовжує так: «Любовь к отечеству рождает героев, любовь к истине создает муд­рецов, благодетелей человечества. Любовь к родине разделяет на­роды, питает национальную ненависть и подчас одевает землю в траур, любовь к истине распространяет свет знания, создает духов­ные наслаждения; приближает людей к Божеству. Не через ро­дину, а через истину ведет путь на небо. Правда, мы, русские, всегда мало интересовались тем, что — истина и что ложь».

Філософські судження П. Чаадаева — це не прибиті архів­ною пилюкою віджилі думки, а повсякчас живі рани, які крово­точать. Як уже вище наводилося, О. Герцен був не в усьому згод­ний, але визнавав: «жалоба его была законна». Що ж, час ще більше підтвердив «законність» скарги, яка й не скарга, а твере­зий діагноз — і водночас пророцтво на майбутнє. Хай хтось (можливо, академік Д. Лихачов) і не екстраполює це пророцтво ще й на подальше майбутнє (якому ж патріотові захочеться вити совою, уявляючи й завтрашній день історії наперед знайомим цвинтарем), але таке бачення П. Чаадаева існує — і ніяк не мож­на відкидати саме сьогодні, коли просто необхідно багато що зро­зуміти саме на уроках історії і на уроках менталітету, хоча й із споконвічною впертістю і не хочеться: «мы, русские, всегда мало интересовались тем, что — истина, и что ложь».

У чому ж коріння цієї нехоті, цього небажання знати істину й брехню? Авжеж, багато в чому, але ж — і в патріотизмі, якому завжди потрібна чорна енергія брехні. Ох, ця вже любов, коли, як мовиться, любов - зла, полюбиш і козла, а тут же не якийсь козел, а таки матушка Росія, яка й повинна пробуджувати лю­бов — хай і сліпу, але любов, зовсім не таку любов, як у П. Чаа­даева... Принагідно хочеться запитати: як же тоді бути з такою самою природною любов'ю, ні, не росіянам, бо саме про них і мовиться тут, у Чаадаева, а «народам Росії», про які тут у П. Ча­адаева не йдеться? Бо ж і «народам Росії» хочеться любити й бути взаємолюбленими, то кого ж любити - Росію? То ким бути любленими — Росією? А чи любити колонізовані й пограбовані Росією їхні не такі вже й «малі батьківщини», бо в усіх народів - таки великі батьківщини, це ж бо тільки «велика» Росія чомусь затято заповзялася зменшувати їхні розміри та значення в сер­цях і розумах їхніх-таки, а не чиїхось інших синів? Ага, то як тут бути з любов'ю — чи вже до чужої Росії, чи то до своєї батьків­щини? І як тоді, коли дотримуватися бичувальної логіки П. Чаа­даева, мислителя й пророка, оцінювати їхню любов до свого на­роду, до своєї землі, до своєї історії — на неминучих позовах із істиною? їхня любов — це істина, чи їхня любов виключає істи­ну? А якщо їхня любов виключає істину, то, значить, відмовити в любові? Але якщо їм, порабленим, в ім'я любові до істини відмо­вити в любові до своєї батьківщини, то ніяка батьківщина не відродиться — й ніяка істина не восторжествує. То де ж поді­нуться невичерпні запаси любові — чи знову не переадресують­ся Росії — цьому фантасмагоричному монстру і молоху — яка весь час потребує чужої любові й чужих життів, а без них вона ж не здатна існувати ніяк — ні духовно, ні як «географічний факт»? Зачароване коло абсурдної логіки та не менш абсурдних силогізмів, має ж із них бути вихід чи немає такого виходу, і вкотре потверджується думка академіка Д. Лихачова — «нельзя уйти от самих себя...» Може, вам і не можна, на превеликий наш спільний жаль, але чому нам, чому всім численним «народам Росії» не піти від вас — і не прийти до себе, на самостійні орбіти свого менталітету і своєї історії?

У 1858 році О. Герцен вигукував: «Да ведь исторический путь и не есть прогулка по Невскому!»

Так, не був прогулянкою по Невському проспекту для росій­ського народу, тим паче - для «народів Росії».

А хто сказав, що хтось сьогодні хоче прогулюватися по Нев­ському проспекту - як по історичній дорозі? Сказали генерали Макашов і Варенніков та іже з ними? Хай Господь боронить ми­мовільно й чути щось подібне...

1994

МЕНТАЛЬНІСТЬ ОРДИ, АБО Ж ТВОРЕННЯ

«ЄВРАЗІЙСЬКОГО ПРОСТОРУ»

І. Знову посилено реанімується поняття так званого «євразій­ського простору» — наче якоїсь метафізичної підвалини і росій­ського етносу, і російської державності; в цю метафізичну підва­лину намагаються вірити, і, мабуть, вірять, її видають за культ, до ритуального поклоніння цьому культу силоміць залучають інших, кому годилося б шанувати свої власні метафізичні підвалини, котрі видаються й за справжні, й за насущніші.

«Євразійський простір» у потрактуванні його апологетів — це, на мою думку, філософія орди і «географічний факт» (П. Чаадаев) таки орди, яка нині перебуває й завтра хоче перебувати ордою.

До рук мені потрапила книжка «Письма о Восточной Сиби­ри» без початку, отже, автора не знаю. В книжці розповідається про поїздку в Сибір у 1823 — 24 роках, це щоденниково-документальний матеріал, враження очевидця. Є тут екскурси не в таке давнє минуле краю... Ось у 1624 році якогось п'ятдесятника Савіна бачимо посланим на річку Тунгуску походом на місцеві племе­на, вільнолюбні, «бідні, але люті», що безперестанно чинять опір, при невдачах тікають у тайгу, страшну для чужих. Тоді ж