Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

кримського хана Девлет-Гірея, розплавилися й скапали в землю. Добре відоме нам ленінське пограбування монастирів, соборів, церков — не якась там унікальна акція в ро­сійській історії, а цілком традиційна. Англієць-дипломат Дж. Горсей, приміром, свідчить, що внаслідок воєнної кампанії проти Лівонії вивозилися неоціненні багатства — усілякі товари, гроші, коштовності, з усіх міст і країв, а також «із 600 пограбованих і зруйнованих храмів».

Ось тобі й біблійне «не вкради», коли в традиціях було крас­ти не те що матеріальні цінності, а й релігійні реліквії. А й дзво­ни. І не лише в іновірців, айв одновірців.

І все ж таки — «не вкради», особливо на «святій» Русі, отож самодержець Іван Грозний-Лютий, ніяк не опираючись злодійсь­ким схильностям у самому собі, намагався боротися зі злодійсь­кими схильностями у своєму народі. Неймовірно важко вводився інститут «губних старост», на яких покладалася боротьба з роз­боями і так званими лихими людьми. Хоч з розбоями боролися, проте розбої тільки множилися — як поміж плебсу, так і поміж імущих. Розбої і лихі люди йшли по відомству Розбійного прика­зу. Звичайно, наївно було сподіватися, що Розбійний приказ і губні старости зарадять заклятій національній рисі, передаваній у спадок: усе це — як мертвому припарка.

Історичні джерела свідчать. 1555 року прийнято «Приговор о разбойном деле». Це щось схоже на указ Президента Росії Б. Єльцина про боротьбу з організованою злочинністю й коруп­цією, і схоже на ще один — Президента України А. Кучми про таку саму боротьбу, з такими самими злочинністю й корупцією. (Повірте, це абсолютно мимовільна трансісторична аналогія-тріада: Іван Васильович — Борис Миколайович — Леонід Данило­вич). Чи в XVI столітті діяв закон Івана Васильовича про бороть­бу з тодішньою організованою злочинністю й корупцією? Еге ж, діяв так, як тепер діють укази Бориса Миколайовича та Леоніда Даниловича. Так звані губні старости відмовилися навіть цілува­ти хрест, щоб присягнути на вірність закону і приступити до діла. За демонстративну бездіяльність їх саджали до в'язниць. Здава­лося, після ув'язнення їх годилося б гнати втришия з губних .ста­рост, проте ж не гнали, — вони й далі повинні були боротися з розбійниками, — й боролися. Чи не знайома картина? Чи й не такі самі сьогочасні наші «губні старости», ото хіба що їх за їхню бездіяльність до в'язниць не саджають... Та й не посадять вони самі себе до в'язниць... Та й не хоче система сама себе зловити за загребущу руку, бо та загребуща рука і є система.

Хоча, звичайно, за Івана IV дещо робилося: вішали без суду й слідства просто лише з підозри у розбійництві, а іншого тюрем­ного ув'язнення не знали — тільки дожиттєве. У Новгород повер­нуто дві ікони в срібних окладах, пограбовані під час жахливого погрому. Повернення двох ікон супроводжувалося урочистим це­ремоніалом, ці ікони зустрічало все духовенство на чолі з архі­єпископом Леонідом. Зате все інше незчисленне культове начин­ня, всі інші пограбовані скарби зосталися і в царя, і в Москві — за яким правом?» Як воєнна здобич, як репарації? Таж за правом царсько-самодержавного злодійства, що у своєму комплексі є і силою, і правом, і звичаєм, і своєрідно потрактованою христи­янською мораллю. Факту неповернення ніякі богослужіння на Москві не правилися, ніякі ідеологічні феєрверки не запускали­ся. Але жест з двома іконами, звичайно, було зроблено неспрос­та, за царським задумом жест мав спрацювати на всю демагогіч­ну потужність. (Тут, мимоволі, звичайно, напрошується: а коли ж буде повернуто в Україну ті релігійні, мистецькі та інші цінності, які Росія на нашій землі грабувала віками і які є таки нашою на­ціональною гордістю, а не великоросійською національною, котра — себто великоросійська національна гордість — звикла живитися українською національною гордістю як своєю влас­ною? Може, буде зроблено Борисом Миколайовичем бодай якийсь пропагандистський жест на адресу Києва — як ото вчи­нив колись Іван Васильович на адресу Новгорода? «Братерсько­го» галасу було б багато! Але, очевидно, годі й мріяти про таке, бо ланцюгова реакція розпаду Радянського Союзу ген до чого довела, своїми очима бачимо, то ланцюгова реакція передачі ук­раїнських цінностей в Україну — на думку російських велико­державників — ще б далі продовжила цей процес, ще глиб­ше б його обґрунтувала, а сусіди-великодержавники не бажають собі подальшої ескалації свого горя, отож, очевидно, й не побачи­мо ми своїми очима те, що продиктувала б справедлива історія. Справедлива? А коли вона була справедлива під боком у Росії? Та й академік-патріот Л. Лихачов твердо стоїть на позиціях: ніяк не можна повертати, бо без них «Ермітаж» у Санкт-Петербурзі вже буде не «Ермітаж», і інші музеї вже будуть не такими музе­ями, бо й «тисячолітні» традиції російської культури будуть уже не такими й «тисячолітніми», що наші цінності не такі вже й наші, що належать вони Росії за правом... За яким правом? Та за тим самим правом, яке продемонстрував цар Грозний-Лютий під час погрому-різні в Новгороді 1570 року).

II. Форми відвертих, неприкритих, м'яко кажучи, зловживань у Московії найрізноманітніші, їхній спектр дуже широкий: і що дано великому князеві — те не дано його холопові, та й зловжи­вання їхні за масштабами різні, хоч суть одна, і ця спільна суть єднає великого князя з його холопом, і ця суть характеризує не лише звичаї та традиції, а й національну вдачу — у вельми ви­разний, хоч і не панегіричний спосіб, а й особливості росій­ської християнської моралі — характеризує.

Сигізмунд Герберштейн у «Записках про московитські спра­ви» наводить чимало цікавих прикладів, які стосуються батька Царя Івана IV. У великого князя Василя III Івановича в улюблен­цях ходив Василь Третяк Долматов, один з найнаближеніших його секретарів. Свого улюбленця великий князь призначив пос­лом до цісаря Максиміліана й наказав приготуватися в дорогу. Долматов заявив, що в нього немає грошей на дорогу й на видатки.

Його негайно схоплено й відправлено на довічне ув'язнення, де той невдовзі й помер. Великий князь привласнив собі все майно Долматова, рухоме й нерухоме, одержав три тисячі флоринів готівкою, однак ані братам його, ані спадкоємцям не вділив жод­ної копійки... Іноземні посли приїжджали в Московію з коштов­ностями - для всіляких насущних потреб, то всі цінності, з яки­ми вони прибували, Василь III Іванович відбирав у них і відкладав у свою казну, обіцяючи відшкодувати іншими своїми милостями, проте обіцянки залишалися обіцянками... Від Карла П'ятого в Москву повернулися посли — князь Іван Посічень ярославський та секретар Семен. Проводжаючи на батьківщину, іноземці щед­ро обдарували московських дипломатів — золотим намистом, зо­лотими ланцюгами, іспанськими золотими монетами, срібними кубками, золотими та срібними тканинами, золотими герман­ськими монетами — і все це московський