Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

од бу­рятів зазнав поразки отаман Алексеев, і це тільки роздратувало єнісейських воєвод, було послано каральний козачий загін під орудою Перфир'єва, котрий обклав «тамтешніх дикунів» ясаком. Далі подався на Ілім, завоював нові племена тунгусів і, награбу­вавши данини, «покритий славою», повернувся в Єнісейськ. Тут сподвижники Перфир'єва розповідають про люті дикі племена, та цими розповідями не залякали, навпаки, лише розпалили мис­ливський азарт, і сотник Бекетов з козаками рушає в похід за ангарські пороги. З походу повернувся з великою даниною, і Єні­сейськ тріумфує, славлячи переможців, і ці переможці після ко­роткого відпочинку знову рвуться на подвиги — вони ж бо чули, що у володіннях бурятів є срібні руди! Ось це «освоєння Сибі­ру», «відкриття» нових земель, ось це творення «євразійського простору»: «алчба обрести серебро привела московитян на бере­га им неизвестного моря; дух корыстолюбия, преследуя их как собственная тень, сопутствовал искателям переплыть бурные во­ды Байкала и напоследок, после невероятных усилий, доставил им неисчерпаемый источник драгоценных металлов в горах Нер­чинска. Между тем енисейский воевода Яков Хрипунов, деятель­но заботившийся открыть серебряные руды в областях тунгусов и бурят, отправился для сих изысканий, но нашел не камни и руды драгоценные, а бедность и остервенение дикарей. Должно было сражаться. На реке Оке 1629 года весною произошла бит­ва... Московитяне видели, до какой степени буряты и другие ко­чевые племена дорожат своей независимостью... Сии походы, несмотря на всю их дикость... Пришельцы, руководимые духом завоевания и корысти... торжествуя над варварами, только пора­жали, но не побеждали их... склонили чело покорности, и с нею получили права подданных Царя Российского... хочу сказать о победах русских и совершенном порабощении племен, кочую­щих в обширных областях от Байкала до рубежа государства Китайского».

I так далі. I так далі, на превеликий жаль. Іншого способу творення «євразійського простору» не було в природі — саме в природі російської ментальності. «Московитянин Похабов, чело­век, как говорит летописец, беспокойного и сердитого характера, но по всем своим действиям заслуживающий быть внесенным в небольшой почетный список людей Государевых», зазіхає на Да- урію, й саме такі, як він, заносяться до іконостасу національних героїв, бо інших героїв там не могло й бути, орда творила ідолів за образом і подобою своєю. Для них усі — вороги: підкорені чи непідкорені, мертві чи живі, і їхня боротьба за свою волю на своїй землі проти завойовників — не сприймається ордою та її ідолами, цю боротьбу не визнають за справедливу: «дикі варва­ри» взагалі не мають права на захист. «...Ненадежно полагаться на честь и веру злобных, свирепых дикарей, и, опершись о побе­ду, которую приковали к седлам своим, россияне решили стать стопами твердыми среди тунгусов, бурят, мунгалов и других пле­мен, кочующих в пространственных областях от моря до нынеш­него рубежа Китайского государства и лишить сии племена зва­ния самобытных народов».

Ось так. Бачте, ненадійно покладатися на честь і віру зло­бних, лютих дикунів, у яких ти віднімаєш і волю, і батьківщину, а тому-то ще й треба відняти в них звання самобутніх народів!.. Наче без волі, в рабстві можна залишатися самобутнім народом!.. Але така самосвідомість нещадної хижої орди, й ця самосвідо­мість теж хижа, звіряча, незбагненно абсурдна, й лише незбаг­ненно абсурдною вона й збагненна.

Автор «Записок о Восточной Сибири» пише й про колоніза­цію, про «освоєння». (Академік Д. Лихачов: «А одно освоение

Сибири чего стоит!» — не перестаю захоплюватися цим захоп­ленням інтелігента-патріота). «Люди, на сей предмет в большом количестве странные, поступая из разных мест Государства к одному пункту, большею частию закоренелые в пороках, не имевши выгодных жилищ, порядочного содержания и более все­го должного за собою присмотра, начали делать значительные побеги. Толпы тунеядцев увеличивались, бродяги начали грабить, а напоследок и разбойничать: один порок ведет всегда к другому».

Суща істина. Ось так «обустраивалась» Росія, ось так вона «обустраивается» й тепер — про це можна було почути по мос­ковському телебаченню від самого О. Солженіцина, котрий після повернення з Америки проїхав поїздом через весь Сибір — аж до білокам'яної. Хаос, руїна, розбій — постійні складові однієї і тієї самої ментальності.

Задля сущої таки істини слід визнати, що ставлення до націо­нального іконостасу в російських істориків подеколи різнилося. Розходження незначні, але були. Усім відомі й такі творці «євразій­ського простору», як Строганови. Історик Погодін, скажімо, від­мовляв їм у начебто заслуженій честі й славі, називаючи просто спритними торгашами, котрі вміло користувалися обставинами й жертвували державній казні те, що так чи інакше змушені були казні пожертвувати. Історик Соловйов, навпаки, впадав у потуж­ний дифірамбічний пафос: «Строгановы могли совершить этот подвиг на пользу России и гражданственности не вследствие только своих обширных материальных средств; нужна была не­обыкновенная смелость, энергия, ловкость, чтоб завести поселе­ния в пустынной стране, подверженной нападениям дикарей, пахать пашни и рассол искать с ружьем в руке, сделать вызов дикарю, раздразнить его, положивши перед его глазами основы гражданственности мирными промыслами».

Отже, «подвиг на пользу России». Причому цей подвиг, як і інші подібні подвиги, звершується неодмінно коштом і за раху­нок «дикарей», які чомусь вперто не розуміють ні «подвига на пользу России», ні подвигу Росії на їхню ж таки дикунську ко­ристь, і обидві ці благодійницькі користі треба дикому дикунові вбивати в голови силою вогнепальної зброї, бо якісь інші спосо­би йому ніяк не підходять. Ну хіба ж це не трагедія орди, яка хоче бачити себе в ролі і благодійника, і місіонера?! Важко поря­туватися від сарказму. Хочеться послатися на «місіонера» В. Налівкіна, котрий у своїх спогадах про цих самих благодійників писав, що «вони так нещадно стріляли і кололи багнетами, що суперничати з ними не було змоги», і що «бродяча Русь» була «на незмірно нижчому щаблі, ніж осілий тубілець». Але росій­ський історик-патріот просто не може не виступати в одному ряду з творцями подвигу на користь Росії - з рушницею В руці.

II. Історик-патріот С. Соловйов у своїй 29-томній «Истории России с древнейших времен» не міг не виступати в одному ряду з творцями «євразійського простору» й радянської доби, тут «євразійського» матеріалу — море, й радянський матеріал нічим не відрізняється від матеріалу сторічної чи трьохсотрічної дав­ності, хіба що для камуфляжу до відомого кривавого гарніру в радянський час додано соціально-класову марксистсько-ленінсь­ку підливку. Цей свіжіший матеріал усім добре відомий, і можна послатися бодай на таку публікацію в журналі «Дружба наро­дов», 1992 рік. Цитується доповідна одного з чотирьох голів Ради народних комісарів Туркестану К. Сорокіна, якого репресовано в тридцятих роках. «От мусульман отбирают все, и не только отбирают, но и убивают их. Наши солдаты вместо защиты