Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

Але ж бо і в сьогоднішній, начебто й посткомуністичній, си­туації живі й живучі, начебто з самої посткомуністичної (яка на­справді залишилася комуністичною) дійсності думки: «Богатырь проснулся и расправляет члены; может, захочет кутнуть, махнуть через край. Говорят — уже закутил. Рассказывают и печатают ужасы: пьянство, разбой, пьяные дети, пьяные матери, цинизм, нищета, бесчестность, безбожие».

Картина залишилася незмінною. Тому, що її намалював геній Ф. Достоєвського? Авжеж, і тому. Але насамперед тому, що цю картину засобами живої дійсності, своїм мозком і своєю кров'ю не стомився і не стомлюється малювати неперевершений геній безсмертного творця, з безодні якого й вийшов Ф. Достоєв­ський — щоб навічно й залишитися в цій живородящій безодні, як її унікальна гордість і унікальна слава.

V. 1849 року О. Герцен, міркуючи над «Філософськими листами» П. Чаадаева, писав про нього як про мислителя, котрий своїм мислячим сучасникам наче завдав електрошоку. «Это сочи­нение было спокойным и беззлобным упреком; оно напоминало бесстрастное исследование положения русских, но то был взгляд разгневанного человека, глубоко оскорбленного в самых благо­родных своих чувствах. Строгий и холодный, он требует у Рос­сии отчета за все страдания, которые она готовит мыслящему человеку, и, разорвав их все, он с ужасом отворачивается, он проклинает Россию в ее прошедшем, он презирает ее настоящее и предсказывает лишь несчастье в будущем... Чаадаев во многом был не прав, но жалоба его была законна».

Чаадаев — пророк Росії, і, якщо судити з вищенаведеної цитати, О. Герцен вважав деякі його пророцтва сумнівними. «Бо многом был неправ». Чаадаєвські «Філософські листи» розпочато в 1828 році, закінчено до 1831 року, й сьогодні вони не здаються архаїчними чи такими, що втратили свою історичну вагу, вони й сьогодні актуальні. Як істинно російська людина, П. Чаадаев знав минуле Росії, і ненавидів це минуле, і мав усі підстави для таких емоцій, - тож чи від того він перестав бути істинно російською людиною, російським патріотом? Ні в якому разі. Не гірше, ніж минуле, П. Чаадаев знав сьогоднішній день Росії, пов'язаний з придушенням декабристського повстання на Сенатській площі, з кривавим придушенням польського повстання, й зрозуміло, які емоції все це могло викликати в нього, хоч він не переставав від цього залишатися російською людиною. І, пророк Росії, він був здатен побачити й проаналізувати її майбутнє, а ми ж то сьогодні добре знаємо, яке то судилося майбутнє, і П. Чаадаев виявився цілком об'єктивним у прозиранні в це майбутнє. І в наш ниніш­ній час, який також наче вже тоді був побачений його очима й наперед проаналізований його розумом, — очима й розумом таки російської людини. Можна не сумніватися, що П. Чаадаев тоді прозирав і далі в майбутнє, вже в позанинішній час, і дуже шко­да, що не побачив його якимось не таким, яким побачив усе інше, але, безперечно, в автора «Філософських листів» були свої СВІТОГЛЯДНІ причини — таки російської людини, а не якогось там мимохіть зневаженого «іноверця».

Як відомо, в атмосфері ура-патріотизму цар Микола І вважав за краще оголосити П. Чаадаева божевільним, аніж усерйоз під­дати осудові його погляди, які, відтак, автоматично ставали теж божевільними, отже, начебто й не потребували ні аналізу, ні спростування. Звісно, оголошуючи П. Чаадаева божевільним, весь російський істеблішмент засвідчував оті високоімперські «заносчивость и тщеславие», від яких Росія не вилікувалася по нинішній день, так і не ступивши, як писав «божевільний» мис­литель, на справжній історичний шлях розвитку, яким уже давно прямують інші народи, а вона й далі залишається лише «фактом географічним» — і в цьому виражалась та й виражається її своєрідна державність, позбавлена як об'єктивної самооцінки, так і постійно роздмухана випарами фальшивих патріотичних почуттів, які милостиво дозволяють лише любити Росію бездум­ною і сліпою любов'ю. Рівно сто сорок років тому він написав: «В противоположность всем законам человеческого общежития, Россия шествует только в направлении своего собственного по­рабощения и порабощения всех соседних народов».

Чи цих сто сорок років не підтвердили правдивість пророка, який писав про пораблення всіх сусідніх народів? І свого власно­го пораблення — всупереч усім законам людського співжиття? Наївне риторичне запитання.

Ясно, П. Чаадаев мав бути неминуче оголошений божевіль­ним... І хто ж тоді «справжній» російський патріот — Чаадаев, Микола І?! Ще одне наївне запитання. Та, звичайно ж, обидва патріоти, тільки кожен по-своєму, бо такий уже російський пат­ріотизм, що його полюси - діаметрально протилежні, такі вже виробилися традиції, на превеликий жаль.

Хаос. Саме хаос - у цьому був переконаний П. Чаадаев - лежить у підоснові російського буття. Але ж не тільки хаос, а й, скажімо, відсутність усвідомлення минулого. А й дух загального рабства. А й моральна байдужість. А й відсутність щирої віри. Ось із Листа Першого: «Народы - существа нравственные, точ­но так же, как и отдельные личности. Их воспитывают века, как людей — годы. Про нас можно сказать, что мы составляем как бы исключение среди народов. Мы принадлежим к тем из них, которые как бы не входят составной частью в человечество, а существуют лишь для того, чтобы преподать великий урок миру. И, конечно, не пройдет без следа то наставление, которое сужде­но нам дать, но кто знает день, когда мы найдем себя среди чело­вечества, и кто исчислит те бедствия, которые мы испытаем до свершения наших судеб».

Ось так. Це — про російський народ. І хочеться заволати: а ми, а ми? А як же ми, силоміць прив'язані до колісниці ім­перського народу? Чому й ми разом з ним приречені бути «исклю­чением среди народов», бо ж не можемо вибудувати свою долю відповідно до свого менталітету, а повинні мавпувати долю ім­перського народу? I через свою оцю фатальну прив'язаність до безглуздої чужої колісниці хочеться у нестямі лементувати: а де наш день, коли ми знайдемо себе серед людства, і хто перелічить усі оті біди, які ми звідаємо до звершення наших доль?

І, звичайно ж, не тільки ми, а й численні «народи Росії» (ви тільки вдумайтеся в цю ідеограму, в яку ми таки не вдумуємося: «народи Росії»!), які приречені у зв'язку з усім цим бути «исклю­чением среди народов», а Росія ж не питала й ніколи не спитає у них, чи й далі — і скільки? — їм іще бідувати до їхніх «сверше­ния судеб»?!

Гіркі істини в П. Чаадаева, та й хоч які гіркі, хоч які дражли­во-неприємні для царя Миколи І чи для теперішніх коричнево-червоних, але ж не перестають бути істинами. Ось із «Апології божевільного»: «Прекрасная вещь — любовь к отечеству, но есть еще нечто более