Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало
Як раніше — так і тепер. І все це один і той самий «євразійський простір» з одними й тими самими безрозмірними історичними іграми благодійників-місіонерів, «уничтожающих без разбору их имущество, жен и детей». І коли нині від деяких українських політиків чи державців чуєш, як вони просяться самі в цей «євразійський простір», то хочеться вигукнути: схаменіться, хлопці, чи ви чемериці об'їлися?! Та тікати треба з такого «простору», й чим далі, тим краще! Ну, добре ще б тільки пропонували своє «имущество, жен и детей», кат із вами, а то й тих, хто поступатися добровільно ніяк не хоче...
111. Московські преса і телебачення сьогодні переповнені подіями в Таджикистані, тими бойовими сутичками, які йдуть на кордоні з Афганістаном. І хоч М. Горбачов після ганебної багаторічної війни вивів російські війська з сусідньої держави, проте нині ця «афганська» війна знову спалахнула й точиться вже на таджицькій території, по кордону на річці П'яндж. Поки що - з перемінним успіхом. Численні московські геополітики та генерали по-своєму обґрунтовують необхідність утримувати кордон Росії (камуфлюючи - кордон СНД) саме по річці П'яндж, бо ж не випадає великій державі носитися з кордоном, як дурневі з писаною торбою. Тому-то й підтримують місцевий комуністичний і проросійський уряд, збройною силою борючись із опозицією, дестабілізуючи сусідню державу. Але до яких пір можна дестабілізувати? Невже свіжий кривавий афганський урок так нічого й не навчив? Бо коли зважити на урок, бо коли спробувати заглянути в завтрашній день, то, звичайно, доведеться надати можливість таджицькому народові самому вирішувати свої внутрішні справи, свою долю, а кордон так званого СНД, себто Росії, таки забирати з ріки П'яндж, і це буде зовсім не акція дурня з писаною торбою, а вимушена розумна акція. Ось тільки ж — куди нести кордон? Справді, куди? Та й тільки почни носити кордони — не наносишся, бо Азія не захоче знати нав'язаних їй рамок. Азія — це таки не Балтія.
В цьому живому контексті завжди живої історії повчально заглянути в не таке вже далеке минуле, а саме в те минуле, коли Росія й несла свої кордони в напрямку річки П'яндж.
1913 року в Ташкенті надруковано нарис «Туземцы раньше и теперь» (вказується: «печатано с разрешения Начальства», еге ж, з великої літери). Нарис написано на прохання тодішнього генерал-губернатора Туркестанського краю, належить нарис перу В. На- лівкіна, котрий, можливо, був очевидцем подій. До характеристики російської ментальності — ось дуже промовиста цитата, щоправда, мало чим відрізняється від подібних інших. «Наше поступательное движение из Оренбурга и Омска в недра Средней Азии, продолжавшееся в течение нескольких десятков лет... постепенно приобрело все более и более энергичный и победный характер... до конца всего периода этих завоеваний носило на себе отпечаток чего-то стихийного, рокового. Нас влекла сюда та «неведомая сила», которую, возможно, вернее было бы назвать фатумом, неизведанной исторической судьбой, потому что мы шли и пришли сюда случайно, без зрелого обдуманного плана, без хотя бы немного разработанной программы наших последующих действий, без предварительного ознакомления с географией страны, с языком и бытом туземного населения, настроенного против нас безусловно враждебно, как к завоевателям и неверным».
Автор нарису «Туземцы» В. Налівкін — один з багатьох учасників «поступового руху», який Росія здійснювала впродовж століть на всі чотири сторони світу від свого протоядра - Московії. І він мислить та узагальнює майже так само, як мислять та узагальнюють усі інші учасники цього «поступового руху», в тому числі й його національно-філософське забезпечення в особах О. Пушкіна, Ф. Достоєвського та інших патріотів, котрі сповідали колись чи і тепер сповідують якусь особливу месіанську роль російського народу і якусь подвижницьку роль Росії у світовій історії. Щоправда, не вповні це усвідомлюючи, щоправда, з посиланням на якусь метафізичну рокованість зіграти ці ролі, бо їх конче треба зіграти, такий Божий промисел. Бо коли не російський народ і не Росія, то хто ж?! Як бачимо, навіть В. Налівкін, якого начебто й не зарахуєш до національно-філософського забезпечення, насправді є таким стихійним індивідуальним забезпеченням, ген як він пише — «отпечаток чего-то стихийного, рокового», «неизведанная историческая судьба». Філософський інструментарій таки з неї, рідної «безодні» (Ф. Достоєвський), коли рушієм історичного процесу не просто бездумно береться до керування, а обґрунтовується «неведомая сила», себто — бісівщина народної ментальності. Хаос? Так, хаос, але це той хаос російського духу, котрий увесь час перебуває в стані вибуху, це його перманентний стан, і він прагне поширення — від свого московського протоядра, все далі й далі, підкорюючи все нові території і чужі народи, коли ці території і народи сприймаються не як якісь суверенні чи самостійні, а лише як матеріал для експансії та асиміляції, що неминуче мають бути спожиті й перетравлені російським духом — ось лише раніше це не сталось, та з фатальною невідворотністю вже відбувається, таки станеться, і цей процес нескінченний і будь-які перешкоди в здійсненні цього процесу - якесь непорозуміння, що має бути переборене.
На Хіву! На Фергану! На Сирдар'ю! На Чимкент і Ташкент! І т. д. (А відбувалося все це саме тоді ж, коли перед своїм відходом у потойбічну безодню Ф. Достоєвський в одному з листів писав, що «вся Россия стоит на какой-то окончательной точке, колеблясь над бездной»).
А з чим, а які були тоді, більше століття тому, коли замандюрилося на Хіву?! Таж, звичайно, понесли свою славнозвісну «московську заразу», про яку ще в давнину писав уже згадуваний С. Герберштейн, цей свій єдиний кондовий експортний товар, котрий ні в які епохи не підлягав і не підлягає девальвації і котрий завжди з небаченою жорстокою щирістю нав'язувався і силою зброї, і чиновницькою бюрократією, і рисами традиційних звичок. В. Налівкін й іще де в чому зізнається. (Ми були темні щодо місцевої географії. Так само непростимо темні ми виявилися і щодо культурної Фергани. Наслідком нашої необізнаності з тим,
