Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх
Попереду всіх летів по слідах утікачів прудкий рябий жеребець; на ньому вершник, прикрашений орлиними перами. Шонка!
Приклад рушниці миттю опинився коло щоки Четансапи. Тої ж хвилини один з утікачів обернувся до переслідувачів, і мазаваки його й Четансапи вистрілили в одну й ту ж саму ціль.
Але вершник ухилився від куль.
Чорний Сокіл з люттю опустив рушницю, бо гнатися за ворогом на своїй нікчемній шкапі не міг. Він продовжував роздивлятися, що діялось навколо.
Нерівна боротьба наближалася до кінця. Пролунав гаркавий голос капітана: «Взяти полонених!» Здавалось, він уже хотів покласти край різанині. Після його наказу шум трохи ущух. Двоє мілаганська підскакали до дакоти у циліндрі.
— А-а-а, наш Генерал! — засміявся один і, порівнявшись з Четансапою, ляснув його по плечі. — Поїхали, мій друже! Вперед, до ставу, — ще раз гукнув він до воїна, коли той завагався. — Хіба ти не чув сигналу? Усім треба зібратись! Отже, поїхали! Дорогою розповіси мені, які подвиги звершив! Мабуть, ти ловив кулі оцим своїм горщиком на голові.
Четансапа зло покосився з-під крис циліндра на базіку.
— Слова білої людини образливі! — грубо відрізав він, мимоволі змушений підганяти свого гнідого. — Я не відповідатиму на питання білого воїна! Нехай він мені краще скаже, скільки сам убив паршивих койотів!
— Паршиві койоти! Паршиві койоти! Всі ви добрі, червоношкірі. Один одному не даєте жити. Можу тобі цілком точно сказати, скільки я перестріляв твоїх червоношкірих братів та сестер: одного чоловіка, трьох жінок і одного хлопчика. Досить з тебе?
— Але вождь утік від вас, — відказав Чорний Сокіл і пустив гнідого якомога повільніше.
— Еге ж, йому та кільком його поплічникам пощастило втекти. Гей, та підганяй же трохи швидше свою шкапу! Ти ж допіру чув? Там уже знову почалась стрілянина! Це наш Шонка, він ще не одній пташці переб'є крила! Та чи нам клопіт!
— Так, — сказав Чорний Сокіл, і в голосі його звучав гнів, причину якого цей надокучливий базіка, простий драгун, ніяк не міг розгадати. — Так, Шонка подався, щоб переловити пташок. Але Токай-іхто він все одно не знайшов. Чи, може, довгий ніж запевнятиме мене, що це табір Токай-іхто?
— Ні, пане Генерал, жодна людина, маючи голову на плечах, не скаже тобі такого. В цих наметах жили чорноногі, що нас зовсім не обходять.
Поки Чорний Сокіл розмовляв з драгуном, бій закінчився. Інші вершники також під'їхали до місця збору. Тільки Шонка та його супровідники, що погналися за вождем чорноногих, ще не повернулись назад. Над прерією знову запанувала нічна тиша. Чоловіки обійшли місце бою, щоб підібрати убитих і поранених; з землі доносився тихий стогін і зойк, іноді прокляття, а зрідка й втішне слово товариша товаришеві. Біля ставу вже виріс новий табір; звідти чулися накази Роуча. Четансапа збагнув, що капітан з своїми людьми не має наміру зараз повертатись до струмка й тополі, а решту ночі хоче перебути тут, біля ставу. Коні напилися з ополонок, прорубаних у кризі маленького водоймища, і, підвівши морди, з яких капотіла вода, покірно дали себе відвести назад. Довкола лежали тіла забитих індійців, на яких ніхто не звертав уваги, а у просторій загороді поблизу наметів Четансапа знову побачив трупи постріляних коней. Отак само було б і з табором Токай-іхто!
Дакота поволі їхав далі з балакучим драгуном і його мовчазним товаришем.
— Наші розвідники — справні хлопці, але цього разу вони помилились, — знову почав Чорний Сокіл, сподіваючись у розмові вивідати більше, ніж йому вже було відомо. — Лють на Токай-іхто засліпила їм очі.
— Е-е-е, що там, — зауважив драгун, — кожний може помилитись. Ви, червоношкірі, так схожі один на одного, як вівці в отарі. Тебе, мій благородний Генерале, ще хоч можна відрізнити по твоєму циліндрові. Наші розвідники заприсяглися всіма святими, що це був саме Тобіас, той негідник-втікач, з яким вони встряли у бійку, повертаючись до табору, бо він відкрив по них вогонь. А де Тобіас, там недалеко й Токай-іхто. Але як би там воно не було, ми нічого не втратили, крім кількох годин, які знову надолужимо. Ми повернемо на північ і завтра зловимо головних героїв. Будь певен, тоді там не лишиться жодної живої істоти — навіть собаки. Ми всі поклялися на цьому.
— Фред Кларк не зробив би такої дурниці, — спробував Четансапа вивідати далі у свого співрозмовника.
— А, Фредді. Ти, звичайно, маєш рацію. Адже він розуміється на цьому не так, як наш прегарний Антоні Роуч і всякі там Шонки з далеких прерій. Це особлива порода! Але ж тобі відомо, що він теж зараз не гуляє. Він давно випередив нас і вже, напевне, дістався до патрулів Північного форту, і вони женуть Токай-іхто назад, просто нам у руки! Ото вже буде облава! — Вершник задоволено свиснув крізь зуби. — З червоних собак і, дух вилетить!
— У цього Токай-іхто не більше як п'ятнадцять або двадцять воїнів. — Четансапа намагався говорити якомога недбалішим тоном. — Він у резервації не вбив жодної людини і не хоче нічого, крім того, щоб утекти в Канаду. І з якого доброго дива ви, довгі ножі, зчинили навколо нього такий галас і колотнечу!
— По-перше, ви, червоношкірі хлопці, зняли ще більший гамір, а по-друге, ти нічогісінько не тямиш у цій справі. Він страшенний одчаяка і хоче не тільки втекти; він замишляє криваву помсту, так розповідали жінки, і це цілком імовірно. Але не в цьому річ. Що нам за клопіт, коли б тридцять або шістдесят, а як на мене, то й сотня індійціз утекли в Канаду і дорогою захопили б з собою кілька скальпів. Про це хіба б тільки старі баби теревенили. Важливо зовсім інше, і цього ти, звичайно, не второпаєш. Роуч хоче стати майором, Кларк — агентом, а Шонка хотів би лишитись начальником поліції, і тому треба цю справу трохи роздути, зробити її небезпечною і визначною, щоб про неї заговорили навіть у газетах. Ось що важливо! Тому ми й кружляємо тут, у прерії, і
