Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

Тоді прихилився до частоколу і став чекати. Небагато минуло часу, як задзявкав койот. Собаки чорноногих люто завалували, але скоро заспокоїлися, бо койот більше не давав про себе знати. А запаху койота собаки теж не почують, подумав Четансапа, бо був певний, що від цього «койота» людським духом пахне.

Дакота підвівся, уперся в круп коня, що лежав тут, і легко перемахнув через загороду. Поволі побрів він у напрямі дзявкоту койота, удаючи, ніби стежить за чимсь підозрілим. Таку поведінку інші вартові могли б тільки схвалити, аби на віддалі помітили.

Відійшовши настільки, що нічна темрява вже зовсім заховала його від очей вартових, Чорний Сокіл зупинився. Ставши спиною до загороди та наметів, нахилився і підніс руки, потім витягнув кресало і викресав іскри; вони освітили його худорляве обличчя під крисами циліндра. Тепер друг, що потай підкрадається, мусить неодмінно розібрати, хто стоїть перед ним. Спалахнув пучок іскор, і Четансапа знову сховав кресало. Тоді зупинився в чеканні — може, хто де заворушиться.

Припущення Четансапи виявилося вірним. Якийсь чоловік підповз і простягся за два метри перед ним.

— Брат? — прошепотів Чорний Сокіл, ледве розтуливши губи.

— Шунктокеча! — почулась така сама тиха відповідь, і чоловік підповз зовсім близько до Чорного Сокола. — Шунктокеча і чотири воїни.

Шунктокеча — тобто вовк. Делавар уже звик називати своє ім'я мовою дакотів.

— Я там, у загороді, — прошепотів Чорний Сокіл. — Прослизнете туди за мною.

— Хуг.

Розмову було закінчено.

Четансапа побрів далі і, зробивши коло, поволі повернувся у загороду і став на своє місце між кіньми біля входу.

Незабаром зміями, сунучи рушниці поперед себе, поповзли по землі люди, помітні лише його окові. Чоловіки пролізли під загородою до коней. Натерті особливою пахучою травою, вони не сполохали тварин. Чорний Сокіл дав своїм друзям останні вказівки.

— Четверо — тут, біля входу. Коні добрі. Шунктокеча назад. Убити обох вартових. Потому тікаймо геть з усіма мустангами.

З північно-східного напрямку долинуло виразне тупотіння копит.

Четансапа пильно вдивлявся у прерію. Це повертався Шонка з своїми людьми, певно, вже облишивши переслідувати чорноногих. Переодягнений дакота біля загороди глянув на чоловіків, що наближались до табору. Троє вершників вели трьох коней, до яких були міцно прив'язані непритомні чи мертві індійці. Удаваний генерал своєчасно витягнув жердини, щоб відкрити вхід до загороди, перш ніж хто-небудь міг зблизька розглядіти його за цією роботою. Потім трохи зачекав, знову сховавшись між кіньми від пильних поглядів. Вершники спішились. Шонка та двоє його підлеглих зняли з коней трьох мертвих поліцаїв-дакотів і завели тварин до загону.

Генерал закрив загороду лише тоді, як його вороги, забравши з собою мертвих, подалися до наметів.

Тільки-но прибулі зникли з очей, Четансапа знову витягнув жердини. З кіньми треба було покінчити негайно. На східному обрії вже показалися перші зеленкуваті відблиски і освітили нічне небо, сяйво зірок трохи померкло.

Четансапа пройшов повз друзів, що причаїлися між кіньми.

— Де Бобер? — поспіхом запитав він.

— Біля тополі. Він хоче захопити там здобич. У таборі, який залишив Роуч, є мули, м'ясо й патрони.

— Гаразд. Будьте напоготові — я зараз свисну. Як тільки коні вибіжать, ви поженете їх повз тополі по слідах Токай-іхто уздовж річки Жовтого Каменя.

Давши вказівки, він побіг між кіньми у найвіддаленішу частину загороди до Шефа де Лю. Делавар уже чекав на нього.

Дакота ще раз пошепки роз'яснив йому свій намір. Тоді легко скочив на сиваша. В ту ж мить Шеф де Лю й собі злетів на рябого, що припав йому до вподоби. Різкий свист Четансапи прозвучав сигналом, і йому відповіло жахливе багатоголосе виття. Револьвери дакотів шалено заклацали в повітрі, шкіряні батоги хльостали й шмагали переляканих коней. Перші з них уже проскочили. Сиваш звівся на диби і почав хвицатись. Чорний Сокіл, що тримав водній руці револьвер, а в другій батіг, міцно вп'явся жилавими ногами у боки тварині. Він не переставав кричати, зчиняючи страшний галас. Переляканий табун, збившись докупи, напирав до виходу. Жердини з тріском обломилися, сполохані коні, вибігаючи із загороди, мчали у темний степ. Сиваш круто повернув, бо не зміг одразу пробитися крізь табун, що тиснувся біля входу, і навдивовижу легким стрибком перелетів через високу огорожу. Деякі відважні тварини наслідували його приклад і, опинившись на волі, шалено понеслись у прерію. Тим часом більша частина табуна вже вирвалася з південного боку загороди і вихором прогупотіла, гнана вершниками, що не переставали кричати і хльостати коней батогами.

Все це було справою кількох секунд.

Вершники почули позад себе розлючений гавкіт собачої зграї і рев обурення біля наметів. Залунали постріли, і навздогін вершникам задзижчали кулі. Але ті мчали повним галопом, і кулі не завдали їм ніякої шкоди. Усі коні порозбігалися. Деякі з них відстали від табуна, і пізніше, може, їх і зловлять хазяїни, але це були ні до чого не придатні поранені тварини. Тремтячи від безсилої люті, вороги мусили лишитися у таборі. Кавалерія мимоволі перетворилась на піхотний загін.

Знову пощастило викрасти коней — улюблений і часто практикований маневр індійців прерій під час ведення війни.

Рано-вранці після такої вдалої операції Четансапа, Шеф де Лю, Бобер і старий Крук з своїм молодшим сином сиділи у тополевому гаї, біля струмка, де Четансапа знайшов собі схованку. Старший син Крука виліз на найвищу тополю і вів спостереження, як напередодні вночі дурнуватий Татокано. Обидва інших воїни, що теж брали участь у нічній операції, вирушили з великим табуном коней до валки Токай-іхто. Верхові коні шести воїнів, що лишилися біля струмка, паслися в чагарнику. Чоловіки трохи попоїли, викурили люльку і тепер із задоволенням відпочивали на сонці. На чималій відстані од маленької групи на краю гайка лежав зв'язаний Татокано. Чорний Сокіл ще й досі не скинув мундира і бавився понівеченим циліндром. Його товариші, поглядаючи на нього, щоразу