Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович
— І здоровий! — каже кум Прокіп.
Та й роззявив рота, здоровецького мов піч, і вилляв туди горілку.
— А що ж тут у Києві коїться? — питається Михась, догризаючи ніжку.
— А що, — каже кум Гриць, — ляхи панують та й годі… Гуляють не в свою голову, чортові душі!
— Запорожців на них треба, — каже кум Прокіп. — Ті їм хвоста вкрутили б! Бо давненько вже низове товариство на волость виходило…
— Ото, — каже корчмар, — год із десять війни не було! Як ото взяли Запорожжя у лика на Масловім Ставі, то й затихли братчики… Кажуть, на Січі залога ляська стоїть?
— На Хортиці вона окопалася, — каже Михась. — Але й у Січі є…
— Та й що ж там братчики собі думають? — питає кум Гриць.
Михась загнав ножа поросяті в черево й розчахнув його надвоє.
— Не сумлівайтеся, — каже, — панове! Недовго вже ляхам лядувати… Ще їхні кістки по Вкраїні валятимуться!
— А ти відкіля знаєш? — питає кум Прокіп.
— Та знаю вже!.. — каже Михась.
Перезирнулися міщани. Кум Гриць зітхнув і каже:
— Ну, добре… підемо, либонь, до хати! Бувай здоров, козаче…
— І ви ходіть здорові, панове! — каже Михась.
Та й знову взявся поросятину маламурити, бо таки голоден був.
Довго спав характерник — уже Михась і пообідав, і коней напоїв, почистив та до стайні завів, а Обух знай хропе та й хропе. Сів Михась коло нього і мухи одганяє.
Аж надвечір завовтузився характерник і розплющив око. Зирнув туди-сюди та й каже:
— Матері його ковінька! Чи се вже я на тім світі?..
— А що? — питає Михась.
— А джуру свого бачу, которого татаре в Дикому Полі встрілили!
Тут малий козак і зареготався.
— Не вчинили ще тої стріли, що мене живоття позбавила б! Поцілили, правда, під ребра, та, слава Богу, зцілили мене добрі люде…
— А хто ж то? — питається характерник.
Михась і розказав йому все. Як скінчив, то Обух і каже:
— Чув я про тії сліди, що Дажбог зоставив коло Самари, та гадав, що то казка… Дивнії дива на сім світі кояться! Та добре, що ти так легко з тої пригоди виплутався… А я ото чотирьох басурманів уклав та й тягу дав хутчій, бо чамбул за тобою погнався. Кирика посилав тебе шукати, то він ні з чим вертався… Стрічаю ввечері тамтешніх козаків, коли ж вони трьох татар у лика взяли. Ті й зізналися, що гнали тебе аж до лісу, а там стрілою поцілили простісінько в серце. Ото й запив я, прибувши до Києва, ох і запив… Три дні вже не висихаю!..
— Доста вже пити, — каже малий козак. — Слава Богу, здибалися ми з тобою, то треба йти, куди нас Троянів Ключ провадить…
Сів характерник і очі протер.
— Та воно й правда… — каже. — І так стільки часу втеряли!
— А куди ж нам отсе тепер ладнатися? — питає Михась.
— А от повечеряємо та й будемо гадати! — каже характерник. — Коні наші як там?
— Наготовані й напоєні,— каже Михась. — А що?
— Либонь, на ніч поїдемо… Тут, правда, недалечко!
Як повечеряли вони в корчмі, то характерник і каже:
— Дождемося півночі та й вирушимо… А зараз краще спочити перед дорогою!
І полягали удвох на сіні. Помовчав малий козак та й каже:
— Одного не можу я второпати: такий великий та мудрий Дажбог, а не бачив, що брат його лихо замишляє проти білого світа! А тепер отсе хоч і вкинув його до Пекла, та людям із нечистю весь час доводиться воювати…
Зітхнув характерник.
— Великий і мудрий Господь наш, та добре в нього серце… — каже Михасеві.— Вірив своєму братові, бо хоч що кажи, а все ж рідна кров! От Чорнобог і обманював його, та ще й не раз…
— А як же се воно так може бути?
— А просто! Якось подався Триглав у чужі краї та й пристав до одної молодиці у прийми… А молодиця тая не людина була, а велетка — з тих велетів, що від нащада світа існували! Жив з нею він три роки, й народила вона трьох дітей од нього — однооку дівку, гадюку і вовка. От узяв їх клятий Триглав та й подався до свого брата. Глянув Господь на тих потвор, і зле йому на душі зробилося… «Що ж ти, — каже, — отсе накоїв, собачий
