Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

Зиркнув Михась на нього спідлоба.

— Правда, — каже. Та ще одну ніжку одпанахав і давай наминати.

— Щось неговіркий ти, козаче… — каже кум Гриць.

— Голодний я, мов той вовцюган, — каже Михась. — От кендюха напхаю, то, може, побалакаємо…

Тут завовтузився той козак на ослоні, перевертаючись на другий бік, а тоді як гепне додолу — аж корчма затряслася!

— А Матер Божа! — каже корчмар. — Ото вже п’яниця! Як лигнув зрання дві кварти горілки, то й досі хропе…

— То, може, підняти його та покласти на ослін? — каже кум Прокіп.

Корчмар і рукою махнув.

— Хай лежить, опияка такий! Випхав би я його в потилицю, так грошви ж має до біса…

— Е ні,— каже кум Гриць, — чоловік же не свиня, щоб долі валятися! Давай-но, куме Прокопе, покладемо його.

Та повставали обоє з-за столу й підійшли до того козака. Перевернув його кум Прокіп на спину і каже:

— Ого, се якийсь старий вояк!

— А чого? — питає Михась, наминаючи ніжку.

— Он як рубонули його… близна через усе лице!

Малий козак так і завмер із ніжкою в зубах.

А тоді схопився на ноги та й притьма до того пияки. Глянув і за голову взявся.

— Господе милосердний! — каже. — Та се ж мій батько січовий!

Зиркнув на нього кум Гриць.

— Та ти ж казав, що се не ваш козак!..

— А я бачив хіба, хто там хропе! Обуше, Обуше… просинайся-бо! Се я, Михась!

І давай термосувати його. А запорожець тільки мурмотить щось та руками відпихається.

— Прокидайся, чортів сину! — гукає Михась характерникові на вухо і трясе його, як грушу. — Ач, розлігся тут, мов породілля!

Розплющив Обух око та як ревоне:

Та й знову захріп.

— Мертві бджоли не гудуть… — покрутивши головою, каже кум Гриць.

— І меду не носять! — докінчив кум Прокіп.

— Панове, — благально каже до них малий козак, — поможіть мені занести його десь у повітку! А то як проснеться, то знову горіляку почне дудлити! Під Милий Біґ вас прошу!

— На сіно його до стайні,— каже корчмар. — Там проспиться, песький син!

— А що, — каже кум Гриць до кума Прокопа, — занесемо, добродію?

— Та вже ж не покинемо, добродію! — каже той.

І взяли запорожця та й понесли надвір. А Михась біжить за ними та просить:

— Ох, не впустіть же його! Ой помалу ж!

— Та як упустимо, — каже кум Гриць, — то воно й добре буде — може ж, проснеться, бісова личина!

Коло корчми зразу стайня була. Поклали міщани запорожця на сіні, то кум Прокіп і каже:

— І тяжкий же, собака! А шаблю, бач, не пропив!..

— Козак шаблі ніколи не проп’є,— каже Михась, підмощуючи Обухові під голову свою свиту. — Бо що то буде й за козак без шаблі! Дякую вам, панове, що не покинули в біді, а з мене чарка за те і перекуска!

— Бачу, ти справді козацька дитина… — каже кум Гриць.

Та й подалися до корчми.

— Давай же тепер, — каже Михась корчмареві,— горілки й наїдків, які там є! Не думав я й не гадав, що батька січового живим побачу!

— А що, — питає кум Прокіп, — халепа яка в дорозі спіткала?

— Була в нас із ордою пригода коло Самари… — каже малий козак.

Як ось корчмар подав до столу по чарці й ковбасу печену з горохом.

— Тo се ти од самісінької Самари їдеш? — питає.

— Із Січи ми їхали, що на Микитиному Розі,— каже малий козак. — Ну, та то діло минуле… дарма й балакати!

І підняв кухля з медом.

— Давайте, — каже, — панове… за нас із вами — й за хрін з ними!

— Рости великий-великий! — каже кум Гриць,