Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

Урсу вже сам був, мов звір, загнаний іншим звіром, спритнішим і дужчим. Першої миті йому стукнула в голову абсурдна думка, що, може, бігаючи по колу кругом бука, у ведмедя закрутиться голова… Потім йому сяйнула ще абсурдніша думка: якщо він бігтиме зигзагами, то ведмідь не зможе утриматися за ним. А вже коли побачив Лучію по той бік прірви, біля намету, йому блиснула в голову найбожевільніша думка: перестрибнути через прірву.

Урсу зібрав останні сили й майнув, мов блискавка, а ведмідь — за кілька метрів позад нього. Гидка тріщина наближалася стрімко. Хлопець відштовхнувся від ребра прірви й полетів. Уже в повітрі стиснув ноги, потім випростав їх, витягнувши все тіло в стрілу. Торкнувшись підошвами протилежного ребра, він востаннє замахав руками… Цієї миті у нього з кишені випав довгастий предмет, якого він досі не бачив: то була дерев’яна табакерка, що її Сергій вкинув йому в кишеню увечері напередодні від’їзду.

Хлопець опукою покотився по землі. Тільки і встиг скрутитися бубликом. Коли він зачумлено підвівся на ноги, Лучія за кілька кроків від нього впала, мов ганчірка — вперше в житті знепритомніла. По той бік прірви звір, переляканий тим, що сталося у нього на очах, зненацька вирішив пошукати інший малинник, де нема пасток та підлих ударів.

Переможений і принижений, він швидко почимчикував у долину, але в протилежний бік, до міцної скелі, на якій відпочивав шаховий кінь.

Урсу взяв Лучію на руки. Її бліде обличчя вжахнуло його. Він довго дивився на нього, і якісь досі невідомі йому хвилі геть затопили хлопця. Навіть не відаючи, що робить, він притиснув дівчину до грудей і припав чолом до її гарячих щік.

Світ заспокоївся. Черешняки зібралися в наметі: Урсу не міг підняти голови від землі, Дан обгрунтовував непорушні зв’язки між ведмедями та мисливцями, а Лучія безперервно натискувала гарячими пальцями на ключ передавача. Маленькі, непомітні удари. Вона ніби навіть не натискувала на ключ. Може, то пальці просто здригалися від недавно пережитого жаху. Втихли й слова, тобто — замовк Дан. Він теж не міг позбутися споминів та картин, які стояли наяву перед ним. Скільки вони зазнали й пережили всього за один день! А день же ще не закінчився…

Десь далеко почувся глухий вибух. Ніби електричний заряд пробіг через їхні серця. Урсу підскочив, мов лук.

— А я думав, ти спиш… — зустрів його Дан. — А що це могло бути?

Лучія благально глянула на Урсу, але постаралася говорити байдужо:

— Мабуть, хтось вистрілив із рушниці… якийсь мисливець…

Урсу заперечливо махнув головою, а вголос додав:

— Ні… Це не рушниця… Це був потужніший звук, десь у глибині гори…

Дан підніс руку до рота… але після того, як сказав слова, що доймали їх усіх:

— А це не міг бути звук обвалу в печері? Адже тут немає інших глибин…

Урсу намагався бути спокійним і впевненим:

— Це, мабуть, був вибух… Десь тут поблизу, очевидно, є каменоломня…

Мисливець почекав кілька хвилин після вибуху. Він подивився навсебіч, крутнувся сюди-туди, мов забутий манекен. Луна вибуху затихла. Ніде жодного руху: світ залишився спокійний, не передчував злочину, який замишлявся. Ще один погляд навкруги, останній, і Петрекеску пішов до входу в тунель: тріщина майже горизонтальна, прихована між валунами й гірськими кущами.

Петрекеску знав: в отвір треба заходити так, як заходив бородань, тому руки його були вільні, щоб закрити дірку знадвору кам’яною плитою.

Зіпершись на руки, Петрекеску сковзнув тілом усередину, потім напівобернувся, мов «наліво-кругом», тримаючись тільки на м’язах рук, водночас носками знайшовши підтримку всередині тунелю. Напівоберт закінчився добре, та коли він подивився на камінь, яким треба було закрити отвір, побачив усього лиш за кілька метрів від плити ведмедя, від якого кинувся б навтіки всякий мисливець. Це був король ведмедів, ідеал будь-якого аса мисливських пригод…

З того, як ведмідь тримав голову, з його уривчастого й грубого ревіння, а особливо з його розтривоженості та напруження Петрекеску зрозумів в одну мить, що ведмідь або поранений, або в нього відібрали ведмежат, отже, він зараз готовий на все.

Смертельним жахом виповнилися очі мисливця. Ризикуючи розбити собі обличчя, він прожогом метнувся в отвір. Ще один сантиметр, ще тільки часточка секунди… Але саме тої миті, коли голова Петрекеску вже зникала в дірці, ведмідь випустив свої пазури, лапа його майнула блискавкою, і голова мисливця підскочила вгору, потім сковзнула всередину. У пазурах ведмедя залишився видовжений, мов конус, брилик, а з брилика стирчав жмутик волосся з закривавленими корінцями… Якби волосся було густіше, а корінці глибшими…

Розлючений, як ніколи досі, ведмідь підніс здобич до носа, понюхав, скривив ніздрі від огиди і жбурнув її в отвір, услід за мисливцем. Якусь мить він ніби роздумував, чи не податись і собі вслід за безволосим чоловіком, але чи то отвір був надто вузький, чи він остерігався інших пакостей, чи йому не сподобався запах брилика, але щось таки вимусило ведмедя перемінити свій намір. Крім того, й сонце вже опустилося: час пригод закінчувався. Ведмедиця його зрозуміє, але ведмежата ще не в тому віці, коли дозволяється лаяти батька. Відтак, опечалений і впокорений, звір подався в тому напрямку, який не цікавить нікого.

Бородань наліпив на закривавлену маківку мисливця щільну й пласку пов’язку, яку закріпив навхрест по діагоналі смужками лейкопластиря.

— Дрібниці, друже. Трохи попече та й минеться… Як бачиш, чоловіче, життя людини залежить і від волосини. Якби в тебе їх було більше…

— Дуже болить! Слово