Таємниця піратських печер - Рудольфе Перес Валеро

Біля моря діти не мали ані хвилини спочинку. Було стільки раків, що не встигали вони витягти одного, як з’являвся другий. За годину торба була майже повна. Цього улову мало вистачити на снідання.

— Повертаймося, — запропонував Селестіно. Усі погодились, бо потомилися й хотіли спати.

Назад вони йшли берегом, аж поки дісталися до сосняка, посеред якого був табір. Селестіно з ліхтарем заглибився в перелісок разом з Аліною. Пако, перш ніж увійти в сосняк, поглянув праворуч. Те, що він побачив, змусило його зупинитися і завмерти.

— Що де там?

Маркос і Пепе, кинувши туди погляд, теж зацікавились. Понад землею швидко пересувався якийсь маленький вогник. На думку не спадало жодного логічного пояснення: хто це робив і для чого. Здавалося, вогник існував сам по собі.

Вони покликали Селестіно та Аліну.

— Не схоже на ліхтарик, — сказав Маркос. — Якось дивно воно рухається.

— Може, це Хасінто? — спитав Пепе і подивився на своїх товаришів.

Йому ніхто не відповів. Проте всі подумали про того чоловіка. Світло рухалось цілком довільно. Тон, хто це робив, або мав якусь незрозумілу мету, або ж був несповна розуму. Селестіно, вийшовши з сосняка, поглянув на світло і засміявся.

— І це вас здивувало? — спитав він.

— Так, тату. А ти знаєш, що це?

— Авжеж, Аліно. Мандрівний вогник, — пояснив Селестіно й повернув до табору. — Такі вогники виникають там, де щось гниє. Лікар із селища так казав. Там може бути болото або кладовище. Якщо хочете — завтра подивимось.

— Але без нас, — сказав Маркос. — Ми з Пепе підемо ловити рибу. Якщо пощастить, принесемо щось мамі.

У таборі всі відразу повкладалися спати, бо дуже стомились. Вхід до намету завісили сіткою від москітів. Діти були вдоволені експедицією і чудовою нагодою провести ніч у наметі.

«Завтра з’ясуємо, що то за світло, — подумала Аліна. — Цей мандрівний вогник — найцікавіше з усього, що ми сьогодні бачили». Аде дівчинка не знала, що на них чекали ще більші несподіванки.

Маркос опустив брезентову заслону так, щоб свіже повітря проникало через сітку. Денна втома, морське повітря і плескіт хвиль об скелі, що долинав до них, як шелест, зробили своє: невдовзі Селестіно й діти поснули. Усі, крім Пако. Він ніяк не міг заснути. Йому було жарко, і він намагався не ворушитись.

«Це просто неможливо, — подумав хлопчик. — Треба пройтись».

Він обережно переліз через Маркоса, відхилив сітку і опинився надворі.

Високо на небосхилі сяяв місяць. Ніч була прохолодна. Сюрчали цвіркуни. За кілька кроків усе губилося в темряві. Пако розім’яв затерплі руки й ноги, не відходячи від намету. Щоб не боліли в’язи, покрутив головою справа наліво, потім зверху вниз.

І тут він побачив світло. Воно з’явилося над наметом і зникло. Був тільки спалах, такий миттєвий, що Пако, коли знову стало томно, засумнівався, чи справді він його бачив.

Після розминки й морського повітря, що проникало поміж сосон, його почало хилити до сну, Хлопчик уже подумав був, що то оптичний обман — наслідок утоми, — як побачив його знову на тому самому місці.

— Мандрівний вогник, — прошепотів він, і його голос якось дивно пролунав у мертвій тиші.

«Тепер він має з’явитись в іншому місці й рухатись, немов великий світляк», — подумав хлопчик і почекав ще трохи.

За мить новий спалах прорізав морок.

«Не зрушив з місця, — сказав Пако сам до себе і позіхнув. — Уранці побачимо, що там таке. Може, це піратське кладовище. Якщо пощастить — знайдемо скарб».

Тихенько, щоб нікого не розбудити, він вліз до намету й ліг.

«Завтра дізнаємось, що то за світло», — вирішив хлопчик і, подумки будуючи плани, заснув.

Таємниче шепотіли сосни, та місяць сяяв у височині.

Минуло трохи часу. Пако спав. Але сон його був неспокійний. Йому наснилося, що він заблукав у печері, де шукав Мочіту, і не міг знайти виходу. Уві сні він штовхнув ліктем Маркоса.

Той прокинувся і не зразу зрозумів, де він.

«Як пахнуть сосни і яке чудове повітря!» — подумав хлопчик і повернувся на бік, щоб спати далі. Крізь сітку було видно непорушні тіні високих дерев. А в гомоні сосон до нього долинав лагідний шепіт хвиль. Десь далеко почувся звук, схожий на людський голос, а потім якийсь невиразний шум. Маркос зібгав удвоє ковдру, що правила йому за подушку, поклав на неї голову і заплющив очі.

«Голос?» — раптом усвідомив він.

Так. Він чув голос. Спершу хлопчик не надав цьому значення. Та за мить де й сон подівся. Невже там хтось є?

Хлопчик завмер, вичікуючи. Напружено прислухався. Не почув нічого незвичного й усміхнувся з полегшеним. «То був Хасінто», — подумав він.

Але з цього відразу випливало логічне питання, яке нову його занепокоїло: з ким він розмовляв?

Маркос довго шукав пояснення і зрештою махнув рукою. «Просто той чоловік несповна розуму. Він балакає сам із собою», — переконував себе хлопчик.

Проте напруження на спадало. Він дослухався до кожного звуку, який йому здавався підозрілим, і вдивлявся в юрок, у чорні сосни. Місяць зник, і стало темно. Це його тривожило ще дужче.

Та невдовзі повиднішало. Тим часом чоловік, голос котрого чув Маркос, віддалявся, трохи припадаючи на носу. Він щось говорив своєму супутникові.

А Маркос спав, знеможений сном.

Вранці Маркос пішов по воду до джерела.

«Може, то мені вчулося, — думав він, повертаючись з відром назад. — Мабуть, то просто вітер шумів у соснах».

У таборі Пако саме розповідав про мандрівний вогник, який він бачив уночі.

— Он там, — показав хлопчик ліворуч.

— Не може бути, — заперечив його брат, поглянувши в