Таємниця піратських печер - Рудольфе Перес Валеро

— Сюди, мабуть, справді навідувались пірати, бабусю, — згодився Маркос, проте додав із сумнівом: — Але це аж ніяк не означає, що вони повинні були закопати тут свою здобич. — І, поглянувши на друзів, додав з притиском — Отже скарбу нема. Це просто легенда, в яку майже ніхто не вірить.

— Легенда? Просто ніхто не може знайти. Тому й кажуть, що немає,— відповіла стара з несподіваним обуренням. — Але я знаю правду. І правда полягає в тому, що скарб заховано там. Я певна, бо це була одна з таємниць, яку мені відкрив дід Бернардіно перед смертю. Він повідав мені, що один знаменитий пірат кидав якір біля самого берега, а потім пересідав на шлюпку. Він та його друзяки відсиджувались біля скелі Корсара. То де він, по-вашому, сховав свій скарб? А втім, що про це говорити! Дайте мені спокій.

Маркоса, у якого вже починали розвіюватись сумніви, ці слова немовби підштовхнули.

— Може, Бернардіно помилявся і скарб заховано зовсім не на узбережжі,— сказав хлопчик.

— Тобто як? Тобто як? — обурилась бабуся. — Це така сама правда, як і те, що судно сіло на рифи. Та як ви, шмаркачі, можете казати, що скарбу немає! А коли я вам скажу, що дід сам його бачив? Га?

Діти перезирнулись. Як? Дід бачив скарб? Невже на узбережжі справді заховано скарб?

— Що я наробила! Це ж друга таємниця, і я обіцяла не розкривати її! — зойкнула розпачливо стара і застерегла, стишивши голос: — Але ви мусите мовчати. Чув, Атанасіо?

— Так, так, бабусю… — розгубився Пепе, що його так назвали. — Ми… ми ніколи нікому не скажемо.

— От і добре, бо про це ніхто більше не знає,— сказала стара. — Лиш я. Дід розповів мені, коли я вже була дорослою і заміжньою. Дітлахам із селища він розповідав щось інше, тільки не це. Лиш я це знаю… А тепер ще й ви. Але дивіться мені,— і вона приклала пальця до уст. — Нікому ані словечка, гаразд?

Діти урочисто пообіцяли. А Пако закинув вудку.

— Бабусю, — спитав він. — А дід Бернардіно не казав, де саме закопано скарб?

— Обіцяв сказати, але не встиг, бо помер. Я все розповіла своєму чоловікові, та він мені сказав, що дід несповна розуму. Ніхто мені не вірив. Але скарб там є, саме там. Лежить і чекає, щоб хтось його викопав.

Діти слухали мовчки. Скарб! У них аж голови запаморочились. Скарб, захований сотні років тому. Скрині, повні самоцвітів і коштовностей, яким не скласти ціни. І вони його знайдуть. У газетах з’являться їхні фотографії, а однокласники не даватимуть проходу запитаннями. Скарб! Скарб у Піратських печерах!

Наступного ранку сяяло сонце. Діти прокинулись рано і вже посідали снідати.

— Після сніданку, — оголосив Маркос, тримаючи в руці бутерброд, — сходимо до крамниці й купимо якихось консервів та всякої всячини.

— Консерви? Навіщо ці консерви? — заперечив Пепе. — От якби там, на узбережжі, жити, як індіанці, і їсти те саме, що й вони!

— А що ж вони їли? — спитала його Аліна.

Пепе навіть снідати кинув. Побут і звичаї аборигенів були його пристрастю. Він стільки читав і сперечався про це зі своїми товаришами по археологічному гуртку, що не міг втриматись від спокуси поділитися з друзями своїми знаннями.

Отож почав розповідати, що індіанці їли ігуан1, та помітивши, як друзі скривились, перейшов до такої вишуканої страви, як печеня з фламінго — цього птаха з яскраво-червоним оперенням. Індіанці якнайближче підкрадалися до нього водою, ховаючи голову у видовбаний гарбуз, і зненацька хапали його.

Вони їли також черепашаче м’ясо, що дуже добре на смак. А ловили черепах на рибу-причепу, до якої чіпляли довгий мотузок. Коли вона помічала черепаху, то прилипала до неї, а індіанці витягали її потім за мотузок на берег.

— Але де взяти ту рибу-причепу? — почав Пако.

Та Пепе його перебив:

— Ми могли б їсти хутії [3]. Індіанці ловили їх з допомогою німих собак.

— Але ж у нас немає німого собаки, — здвигнула плечима Аліна. — Мочіта для цього не згодиться, бо вона гавкає.

Щоб покласти край суперечці, Маркос запропонував проголосувати, хто згоден на консерви. І сам підняв руку. Пако та Аліна приєднались до нього, а Пепе демонстративно склав руки.

— Гаразд. Купимо консерви, — підкорився більшості хлопчик. Він підвівся і з кумедною зневагою кинув: — Ви нічого не тямите в археології.

Діставшись до нового торговельного центру, вони зайшли до продовольчої крамниці. Набравши харчів, £тали в невелику чергу до каси. Підготовка до походу збуджувала їх. На саму лиш думку про це Пако відчував, як схвильовано б’ється серце в грудях. Йому не терпілося опинитись на узбережжі, а тут — стій у черзі!

— Слухайте, — сказав він. — А як прийдемо туди, що робити будемо?

— Ну, влаштуємось… роздивимось, що до чого, а там побачимо, — відповів Маркос, підходячи вже до касира, який привітно усміхнувся до дітей Селестіно.

— Та ні, ні,— не відставав Пако і, нахилившись до товариша, сказав йому довірливо: — Я про… інше. Як ми будемо шукати на узбережжі скарб?

Маркос сердито насупився й зиркнув на нього, щоб той замовк. Хлопчик не помітив, як усмішка сповзла з обличчя касира і він споважнів. Та це тривало лише мить. За хвилину він знову взявся до роботи і, переглядаючи покупки, удавано байдуже спитав:

— У вас гості, Маркосе?

— Так, це наші друзі. Збираються провести тут кілька днів, — відповів хлопчик і познайомив його з близнятами.

— То ви вже показали їм Гуанабай?

— Авжеж, — сказала Аліна. — А сьогодні ми