Таємниця піратських печер - Рудольфе Перес Валеро

— А-а! То ви зібрались на пляж?

— Ні-ні, просто на узбережжя, — відповіла дівчинка.

Чоловік схилив голову. Здавалося, він задумався над тим, що сказала Аліна. Потім узяв гроші, які йому простяг Маркос, затримав їх на якусь мить у руці і обернувся до дітей.

— А чого б вам не піти на пляж? Там краще купатися, — сказав він, клацаючи на апараті, і додав з дружньою пересторогою — Окрім того, кажуть, що на узбережжі не зовсім безпечно.

— Не зовсім безпечно? — перепитав Маркос.

— Так. Я хочу сказати… Ви знаєте Хасінто? Йому подобається кривдити дітей, які туди навідуються… І блукає тільки ночами. На пляжі все-таки набагато краще.

Діти розгублено мовчали. Та Аліна безтурботно здвигнула плечима:

— З нами йде мій тато.

І до дітей знову повернувся добрий настрій.

— Ну, коли так… — промовив Антоніо з удаваною полегкістю і дав їм здачу. — А повернетесь, певне, пізно?

— Та ні! Ми там заночуємо, — відказав Маркос. І вже від дверей кивнув касирові головою на прощання.

— Щасти вам, — сказав чоловік.

Але тільки-но діти повернулись до нього спиною, його обличчя знову спохмурніло. Він провів їх занепокоєним поглядом, поки вони не зникли з очей у кінці коридора.

По дорозі назад Пако, якого розбирала цікавість, спитав:

— Маркосе, а хто такий цей Хасінто?

Хлопчик розказав своїм друзям усе, що знав про того чоловіка. З дитинства він чув, що божевільний Хасінто живе самотньо на узбережжі і наганяє страху на непроханих гостей.

Навколо нього завжди було щось таємниче. Але хай їх це не турбує — він не чув, що Хасінто був причетний до скарбу.

— Якби він ного знайшов, — зробив висновок Маркос — у селищі довідались би про це.

— А може й ні,— засумнівалась Аліна. — Якщо він несповна розуму, то хто знає — може, й приховав його як слід?

Коли вони зайшли до квартири, Селестіно складав посеред вітальні речі до двох рюкзаків. Діти заходилися допомагати йому, і через кілька хвилин експедиція була готова. Хосефа попрощалася з ними на порозі. Маркос узяв один рюкзак, Селестіно — другий, і вони вирушили до садиби Мануеля.

Окрім Мочіти, там вони мали забрати двох поштових голубів, щоб уже сьогодні сповістити Мануеля, як вони влаштувались, а він переказав би Хосефі, бо збирався цього вечора до селища на збори свого кооперативу. Це була остання справа, яку їм треба було залагодити.

Їхня нечисленна експедиція нарешті була в дорозі. Попереду на дітей чекало багато цікавого: купання в морі, археологічні відкриття, ночівля на узбережжі, печери… А найголовніше, про що ані на мить не забували всі четверо, — це скарб. Чи знайдуть вони скарб у Піратських печерах?

Через дві години вони були вже неподалік від своєї мети. Спочатку йшли стежкою, що геть поросла бур’янами, а потім, коли вона зовсім загубилась, довелося продиратися крізь чагарники. Проте Селестіно, добрий знавець цих місць, упевнено вів дітей уперед.

Та ось нарешті дісталися до маленького гірського плато і зупинились на перепочинок. Вище, метрів за сто, тяглась ущелина між двома горами.

— Це Берегова Брама, — сказав Селестіно. — Нею ми вийдемо до моря.

За кілька хвилин вони опинились у довгій ущелині між гір. Попереду блакитно мерехтіло море. Йти захаращеною камінням ущелиною було важко. Та коли вона скінчилась, перед ними відкрився чудовий краєвид.

— Погляньте! Як тут гарно! — захоплено вигукнула Аліна.

Перед ними простягалося вкрите пагорбами, чагарниками, плавнями й соснами узбережжя. А ще — море: широке, блакитне, могутнє, прекрасне і ясне, як безхмарне небо.

Вони стояли на природному спостережному пункті, звідки було видно величезний обшир суші, обмежений праворуч і ліворуч далекими горами.

— Це єдиний вихід до моря, Ніно? — спитав Пако, який притримував Мочіту, щоб вона не виривалася вперед.

— Майже єдиний, хлопче, бо є й інший шлях, там, праворуч, — показав Селестіно, — між отією горою і морем. Але це надто далеко від селища, і треба робити великий гак. Там можна проїхати на джипі.

Діти подивилися у той бік, куди показував Селестіно. Безлюдний і прекрасний краєвид тішив око. Заради цього варто було здолати важкий шлях.

— А де ми станемо табором? — роззирався Пепе в пошуках зручного місця.

Усім до вподоби припала галявина між соснами, що здалася їм сухою, чистою і тінистою. Була вона на півдорозі між берегом і струмком. А Аліна любила запах живиці.

— Гайда вниз! — вигукнув Пако і рушив схилом гори.

За півгодини вже нап’яли намет. Діти перевдяглися для купання. Вони саме допомагали Селестіно розкласти вогнище, щоб приготувати їжу, коли з-поміж сосен вибігла Мочіта, а за нею — Пепе, підперезаний червоною Аліниною хустиною.

— Це моя земля, — виголосив він удавано грубим голосом. — Я касік [4] Гуанабаю. Бачите мій пояс?

— Ура! Ура! — заплескала в долоні Аліна і почала стрибати навколо Пепе. — Я теж хочу бути касіком.

— Жінка не може бути касіком, Аліно. А ось я можу, але мені ще потрібне намисто із зубів акули… і ще одна річ.

— Яка саме? — поцікавився його брат.

— Татуювання на тілі.

— О! Так! — заплескала знову Аліна. — І я себе розмалюю. Я буду «касікою».

— Ні,— заперечив хлопчик. — Тільки чоловіки…

— Так! — підвищила голос Аліна. — Я буду «касікою»! Я розмалюю себе! Хочеш ти цього чи не хочеш!

— Та годі вам сперечатися, — втрутився Маркос, усміхаючись, і вказав до моря: — Нумо, наввипередки!

Зчинивши великий галас, діти помчали до берега. Селестіно лишився в таборі готувати сніданок. На узліссі у Пепе спала хустина, і